Зіщулилася на задньому сидінні, обхопивши коліна руками. Коли він відчинив двері, здригнулася, відсахнулася.
— Це я, — сказав Савченко.
— Усе скінчилося.
— Постріли.
Її голос тремтів.
— Я чула постріли.
— Так.
— Ви їх…
— Так.
Вона дивилася на нього. Очі величезні, темні. Очі Михайла.
— Чому?
— Бо вони заслужили.
— Але ж це… це ж убивство.
Савченко сів поруч із нею, поклав автомат на переднє сидіння.
— Катю, — сказав він тихо.
— Ти знаєш, ким я був?
— Татовим другом, військовим.
— Так, військовим. Двадцять три роки. Я робив речі, про які не розповідають по телевізору. Речі, які треба було робити, щоб інші люди могли спати спокійно.
— Я не розумію.
— І не треба. Тобі не треба розуміти. Тобі треба знати тільки одне — ти в безпеці. Вони більше ніколи тебе не зачеплять. Нікого не зачеплять.
Катя мовчала. Дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, намагаючись прийняти.
— Дядьку Вікторе, — сказала вона нарешті.
— Я… я не бачила вас від похорону тата.
— Знаю.
— Чому?
Савченко відвів погляд.
— Бо не міг. Щоразу, коли дивився на тебе, бачив його. І почувався винним.
— Винним у чому?
— У тому, що я вижив, а він ні.
Тиша.
— Тато загинув, прикриваючи вас.
— Так.
— Ми потрапили в засідку. Він залишився, щоб ми могли відійти. Він знав, що не вибереться.
— Він вас урятував.
— Так.
Катя простягнула руку, торкнулася його долоні.
— Тоді сьогодні ви повернули борг.
Савченко подивився на неї.
На її обличчя — бліде, змучене, але живе.
— Може бути, — сказав він.
— Може бути.
Він підвівся.
— Нам треба йти. Тут ще двоє, зв’язані. Вони скоро отямляться.
— Що з ними буде?
— Обидва залишаться живі. Обидва бачили достатньо й мають дати свідчення.
— Ви їх відпустите?
Савченко помовчав.
— Залишу їм можливість звільнитися. Далі вони самі вирішать, казати правду чи мовчати.
Він простягнув їй руку.
— Ходімо. Моя фура за двісті метрів. Довезу тебе до матері.
Катя взяла його за руку, підвелася на тремтячих ногах.
— Дядьку Вікторе…
— Так?
— Дякую.
Він не відповів. Просто повів її крізь темний ліс туди, де чекав старий вантажівка з номерами іншого регіону. Позаду лишалися два тіла в снігу й двоє зв’язаних. Мотузки були затягнуті так, щоб, отямившись, вони змогли звільнитися й вибратися з лісу.
Попереду була дорога й незавершені справи. Савченко пам’ятав імена, які назвав Мельник. Коваленко, Литвиненко, Шевченко.
Троє людей, які покривали вбивць. Троє людей, які знали й дозволяли. Він довезе Катю до матері.
Переконається, що вона в безпеці. А потім повернеться. Бо робота ще не закінчена…
