Коли стемніло, місто ніби скинуло з себе денну оболонку. Удень воно було втомленим, голодним, роздратованим: люди стояли в чергах, сперечалися через жалюгідний товар, несли додому порожні сумки й робили вигляд, що ще тримаються. Уночі прокидалося інше царство. У ньому говорили напівголосно, платили готівкою, пропускали без черги, відчиняли службові входи й не ставили зайвих запитань тим, хто приїжджав на машинах із закритими номерами.
Остап зняв форму з нагородами й надягнув стару батькову куртку. Ніж лежав під щільною тканиною біля живота, не заважаючи рухам. Він не відчував голоду, втоми й холоду. У ньому залишилася тільки одна зачіпка — білий дорогий седан. Для звичайної людини це була машина. Для тих, хто знав нічне виворіття міста, такий автомобіль був перепусткою до недоторканності.
Опівночі Остап вийшов до центрального готелю. Під неоновою вивіскою купчилися нічні дівчата, перекупники, водії без ліцензії, дрібні посередники й охорона з однаково важкими обличчями. Тут знали, хто приїхав із валізою готівки, хто віз заборонені касети, хто торгував хутром за кордон, хто знімав закриті квартири, а хто повертав дівчат під ранок уже не такими, якими забирав.
Біля капота старого таксомотора курили троє водіїв. Найбільший, широколиций, у плоскому кашкеті, першим помітив Остапа й усміхнувся.
— Заблукав, служивий? Тут тобі не казарма.
Остап зупинився поруч.
— Білий седан із закритими номерами. Четверо молодих. Один здоровий, один при грошах, один із камерою, четвертий в окулярах. Хто вони?
Водій сплюнув на асфальт.
— Не знаю я ніяких…
Він не встиг договорити. Рух Остапа був коротким, майже лінивим. За секунду здоровило лежав грудьми на капоті, а холодна грань леза торкалася його шкіри під підборіддям. Двоє інших завмерли. Один опустив руку до монтування, але зустрівся з очима Остапа й передумав.
— Я питаю один раз, — сказав Остап. — Потім питатиму інакше.
Водій ковтнув. Самовпевненість стекла з нього одразу, залишивши мокрий страх.
— Зграя це, — прохрипів він. — Імен не всі знаю. Клички ходять. Кабан, Гаманець, Оператор… і ще Розумник. Тихий такий, в окулярах. Не зв’язуйся, мужик. У них батьки такі, що тебе в підвалі зітруть, а згори папір підпишуть, ніби сам винен.
— Де шукати?
— Усіх разом не впіймаєш. Вони то по клубах, то по квартирах, то за містом. Кабан буває в спортзалі клубу «Арена». Уночі залізо тягає. А якщо хочеш подробиць, знайди Ларису біля готелю біля виставкового центру. Вони її місяць тому катали. Повернулася жива, тільки після такого живою бути мало.
Остап прибрав ніж. Водій сповз із капота й схопився за горло, ніби лезо все ще залишалося там.
Лариса стояла в тіні службового входу іншого готелю. Їй було вісімнадцять або трохи більше, але очі давно втратили вік. Дешева косметика лежала нерівно, синець біля вилиці проступав крізь пудру. Вона курила тремтячими пальцями й здригалася від кожного різкого звуку.
Коли Остап заговорив про білу машину, дівчина притиснулася спиною до цегляної стіни й закрила голову руками.
— Не треба… Вони знову приїхали?
— Я не з ними, — сказав він і присів навпочіпки, щоб не нависати над нею. — Вони вбили мою сестру.
Лариса повільно розсунула пальці. У її погляді була не жалість — упізнавання чужого пекла.
— Сестру? Молоду? Не таку, як ми тут?
Остап дістав шоколадку з дорожнього пайка. Він віз її Соломії про всяк випадок, щоб вона посміялася з його солдатської турботи. Тепер шоколад опинився в долоні Лариси. Вона дивилася на нього так, ніби отримала доказ, що світ іще не остаточно згнив.
— Вони люблять неполоханих, — прошепотіла вона. — Тих, хто ще вірить, що можна сказати «ні» й піти. Мене вони зробили іграшкою. Кабана звуть Богдан Рубан. Він числиться охоронцем в «Арені», але робота йому не потрібна. Він приходить туди, щоб бачити себе в дзеркалах. Він ламав мені пальці, бо я відмовилася повзти перед ним.
Вона витягнула руку. Два пальці були кривими, зрослимися неправильно. Остап подивився на них, і обличчя його не змінилося, але повітря між ними ніби стало холоднішим.
— Йому не потрібне навіть бажання, — сказала Лариса. — Йому потрібна влада. Він казав, що ми пил, який струшують із черевика. А той, в окулярах… Северин Шевчук. Він не сміявся. Не пив. Сидів поруч і записував, ніби дослід проводив.
— А Гаманець?
— Тарас Литвин. У його батька все схоплено у великій фінансовій установі. Готівка, ресторани, охорона, зв’язки. Він упевнений, що будь-кого можна купити. А якщо не купив — зламати. Оператора звуть Ярема Корнієнко. Ходить із камерою, знімає все, ніби кіно ставить. Сам майже не торкається, зате потім переглядає.
Вона заговорила швидше, ніби боялася, що сміливість закінчиться раніше, ніж вона встигне віддати всі імена.
— Не йди за ними, — раптом сказала вона. — Вони страшні не силою. Страшно те, що їм жодного разу в житті ніхто не сказав «не можна» так, щоб вони повірили.
Остап вийняв усі гроші, які привіз із війни, і вклав їй у долоню.
— Їдь. Сьогодні. До родичів, у сусідній район, куди завгодно. Головне — зникни з їхньої дороги.
— А ти?
Він подивився поверх дахів, туди, де світилися вивіски нічного міста.
— А я піду туди, де вони звикли бути господарями.
Тепер у нього було перше ім’я: Богдан Рубан, Кабан. Сила зграї. Той, хто тримав, тиснув, ламав, насолоджувався чужою безпорадністю. Остапа вчили: щоб узяти укріплення, спершу знімають зовнішню охорону. Богдан і був цією охороною — грубою, самовпевненою, упевненою у власній невразливості.
До світанку залишалося кілька годин. Ніч загусла, як чорна олія. Остап підняв комір куртки й пішов до клубу «Арена», де перша ціль ще не знала, що її ім’я вже викреслено з майбутнього…
