Підвальний спортзал «Арени» тримав у собі запах заліза, гуми, поту й старого бетону, який увібрав надто багато чужих стогонів. Випадкові люди сюди не заходили. Дзеркала на всю стіну, хромовані грифи, мішки з піском, жорстке світло ламп, від якого обличчя здавалися мертвими, — усе тут було влаштовано так, щоб сила милувалася сама собою.
Богдан Рубан почувався в цьому підвалі майже царем. Він був величезний: широка спина, коротка шия, здути вени на руках, важка потилиця. Батько зі старого закритого кола виховував його не людиною, а спадкоємцем влади. Богдан рано зрозумів, що прізвище відчиняє двері, а кулак зачиняє чужі роти. Безкарність, хижа самовпевненість і вічна звичка бачити страх у чужих очах зробили з нього істоту, яка сприймала жах за повагу.
Він лежав на лаві, вичавлюючи важку штангу. Гриф ходив угору-вниз, метал тремтів, лампи відбивалися в дзеркалі на стелі. Богдан усміхався власному почервонілому обличчю. Йому подобалося відчувати, як підкоряється залізо. Ще більше йому подобалося згадувати, як підкоряються люди.
Соломія Левченко майнула в пам’яті коротким уривком: тонкі руки, спроба відвернутися, наляканий погляд. Богдан усміхнувся. Вона опиралася. Такі запам’ятовувалися краще.
Двері до зали тихо рипнули…
