Богдан із гуркотом поставив штангу на стійки й сів, витираючи обличчя рушником.
— Зачинено, — кинув він, не обертаючись. — Провалюй, поки я собі настрій не зіпсував. У мене особистий час.
Той, хто увійшов, не пішов. Залізні двері за його спиною повільно зачинилися, і слідом за цим клацнув засув. Сухий звук пройшов залою так, ніби хтось поставив крапку.
— Я прийшов по борг, Богдане, — сказав Остап. — За Соломію.
Кабан обернувся. Спершу в його обличчі було нерозуміння. Потім пам’ять підкинула йому вчорашню квартиру, дівчину на дивані, розмови про брата-капітана. Губи Богдана розтягнулися в лінивій усмішці.
— От воно що. Братик повернувся. Думав, ти десь у горах згнив. Заходь, герою. Сестричка твоя виявилася не такою міцною, як виглядала. Може, ти протримаєшся цікавіше.
Він підвівся, затуливши собою дзеркало. Пішов на Остапа широко, важко, як звір, упевнений, що здобич сама зайшла до клітки.
— Іди сюди, солдатику. Я тебе складу й відправлю до неї.
Він рвонув уперед, збираючись схопити Остапа за горло. Це був прийом людини, звиклої мати справу з наляканими, п’яними або слабкими. Він не знав, що перед ним не вуличний суперник, а офіцер, який вижив там, де помилка тривала менше секунди.
Остап не став зустрічати масу масою. Він зник із лінії удару, ковзнув під важкою рукою, і його черевик коротко вдарив Богдана в коліно. Звук вийшов глухим, неприємним. Нога Кабана підігнулася під неможливим кутом. Велетень заревів — уперше не від злості, а від справжнього болю.
Він упав на коліна. Остап уже був за його спиною. Лікоть ударив в основу черепа, збиваючи ревіння до хрипкого сичання.
— Ти любиш ламати? — спитав Остап майже спокійно, захоплюючи його руку. — Любиш, коли людина не може відповісти? Зараз дізнаєшся, скільки коштує твоя сила.
Він уперся коліном Богдану в спину й вивернув плече. Суглоб не витримав. Кабан сіпнувся, але біль одразу зірвав із нього всю пиху.
— Це за Ларису, — сказав Остап. — За пальці, які ти ламав їй для сміху.
Ще один ривок. Лікоть хруснув. Богдан завив, дряпаючи бетон здоровою рукою. Сльози змішалися з потом на багряному обличчі.
Остап перехопив кисть.
— А це за мою сестру.
Він ламав йому пальці не поспішаючи. Не заради насолоди — у ньому не залишилося місця для насолоди. Він повертав Богдану єдину мову, яку той розумів. Біль. Приниження. Безпорадність. Один палець. Другий. Третій. Кілька хвилин тому Кабан дивився на світ як господар. Тепер він лежав на підлозі, вже не схожий на звіра, якого боялися. Його руки, його гордість, його зброя, перетворилися на безпорадні батоги.
Остап нахилився.
— Імена. Хто був із тобою? Хто наступний?
Богдан сплюнув кров. У ньому ще жевріла тупа віра в батька, зв’язки, охорону, закриті кабінети й чужі підписи.
— Здохнеш ти, — прохрипів він. — Тарас тебе купить, Северин розбере по кістках, а Ярема зніме, як ти скиглиш. Ти не зрозумів, з ким зв’язався. Ти не мисливець, капітане. Ти здобич.
Остап випростався. Ім’я другого прозвучало досить чітко.
— Ні, Богдане. Здобич — це той, хто вірить, що клітка завжди замикається ззовні.
Він підняв із підлоги важкий металевий диск. Кабан побачив над собою чорне коло й уперше зрозумів: ні батько, ні дзвінок, ні термінова машина, ні чийсь наказ уже не встигнуть увійти до цього підвалу.
— Сила не в м’ясі, — тихо сказав Остап. — Сила в тому, за що людина готова померти. У тебе нічого такого немає.
Диск упав. Тіло Богдана сіпнулося й затихло. У залі знову залишилися тільки гудіння ламп, дзеркала, бетон і перший викреслений зі списку.
Остап вийшов через службові двері й розчинився в ночі. Тепер його дорога вела до грошей — до того, хто думав, що людське життя можна оцінити, купити, принизити й викинути решту. Він ішов до Тараса Литвина, до Гаманця, до того, для кого готівка заміняла совість…
