Квартира зустріла його передсвітанковою сірістю. Остап повернувся туди, де ще недавно була Соломія, коли місто тільки починало прокидатися, а вікна сусіднього будинку стояли каламутними, як сліпі очі. Руки в нього не тремтіли, але кісточки були збиті, під нігтями темніла чужа кров. Він довго стояв під крижаним душем, поки шкіра не стала майже дерев’яною. Вода йшла в злив рожевою піною, забираючи запах підвалу, заліза й звірячого страху. Але справжня пляма не змивалася.
Він убив людину. Не на війні, не за наказом, не прикриваючи товаришів, не рятуючи колону з-під вогню. Сам. Із власної волі. І найстрашніше було те, що каяття не було. Лише рівна, дзвінка порожнеча, в якій ім’я Богдана стало першою чорною рискою.
Кімната Соломії ще зберігала її. На спинці стільця висіла кофта. На підвіконні стояла чашка із засохлим чайним слідом. Легкий запах її парфумів, колись домашній і кумедний, тепер нагадував холодний коридор моргу. Остап почав перебирати речі не як слідчий, а як брат, який запізнився назавжди.
Підручники із закладками. Зошити з рівними полями. Плюшевий ведмедик із відірваним вухом — подарунок, з якого вона колись сміялася, але все одно тримала біля ліжка. У нижній шухляді під стосом білизни лежав товстий зошит у синій обкладинці.
Щоденник.
Остап сів на край ліжка й відкрив першу сторінку. Почерк був живий, округлий, ніби літери ще не знали, що їхня господиня більше не зможе сміятися.
«10 грудня. Сьогодні снився Остап. Ніби він повернувся у формі, засмаглий, смішний, підняв мене й закружляв, як маленьку. Хай тільки повернеться. Я щодня заходжу до храму біля інституту й ставлю свічку. Дівчата кличуть у кіно, а мені соромно радіти, поки він там, серед гір і чужої смерті».
Рядки попливли перед очима. Остап стиснув зуби так, що заболіла щелепа. Він не плакав. Сліз ніби не залишилося. Десь усередині підіймалося виття, але назовні виходила тільки тиша.
Він гортав далі. На сторінках жила Соля: раділа оцінкам, сердито сварила викладача, малювала кумедні пики, рахувала дні до його повернення.
«5 грудня. Склала фонетику на відмінно. Викладач сказав, що в мене добрий слух. Я почала збирати Остапові на годинник. Справжній, міцний, щоб носив і згадував, що вдома на нього чекають. Не купуватиму булочки, походжу пішки замість транспорту. Нічого страшного. Коли він приїде, подарую. Він насупиться й скаже: “Солю, ти неможлива”. А я все одно подарую».
Остап закрив обличчя долонями. Вона економила на обідах, щоб купити йому годинник. Він віз їй відеомагнітофон і парфуми, встигав до радості, а встиг лише до вибитих дверей, розтрощеної кімнати й чорного слова на тілі.
Далі тон змінювався. Спершу ледь помітно — коротші фрази, менше жартів, більше порожніх місць між датами. Потім тривога стала густою, як розлиті чорнила.
«12 грудня. Біля інституту знову стояла біла машина із закритими номерами. Із неї вийшов хлопець — дорогий костюм, упевнена усмішка, а очі неприємні, холодні. Пропонував підвезти. Сказав, що такій дівчині не місце в переповненому транспорті. Я відмовилася. Він засміявся й сказав, що я все одно сяду, бо він може купити весь інститут разом із ректором. Дівчата потім шепотіли: це Тарас Литвин, син великої людини з великої фінансової установи».
Остап повільно випростався. Ось воно. Друге ім’я…
