Наступний запис був іще гірший.
«15 грудня. Вони ходять за мною. Їх четверо. Тарас сьогодні підійшов у їдальні й поклав переді мною пачку грошей. Сказав, що це мені “на гарні туфлі”, якщо я буду розумною. Я кинула гроші йому в обличчя. Усі замовкли. Він зблід і сказав дуже тихо, що я пошкодую. Що одного дня сама проситиму його не йти. Мені стало так гидко, що я ледве дійшла до туалету».
Останній запис був зроблений за день до повернення Остапа. Літери стрибали, рядки з’їжджали вниз.
«16 грудня. Мені страшно. Сьогодні я бачила їх біля під’їзду. Стояли біля машини й дивилися на наші вікна. Той величезний, якого називають Кабаном, провів пальцем по горлу й засміявся. Я хотіла йти в поліцію, але Лариса сказала, що в Тараса всюди свої люди. Ніхто не допоможе. Остапе, де ти? Приїжджай. Я боюся вимикати світло».
Остап закрив зошит. Кімната ніби зсунулася до нього стінами. Тепер у другого імені було обличчя, голос, відбиток страху, залишений рукою Соломії. Тарас Литвин. Той, хто не зміг купити відмову й вирішив покарати дівчину за те, що вона посміла залишитися людиною.
У кишеньці щоденника лежав складений аркуш — вирізка з глянцевого журналу. На фотографії серед келихів і усмішок стояв молодий чоловік у дорогому піджаку. Гладке самовдоволене обличчя, погляд людини, яка ніколи не чула відмови всерйоз. Підпис повідомляв про відкриття закритого ресторану «Імперія» й згадував Тараса Литвина, сина впливового управлінця.
Остап довго дивився на фотографію.
— Ти любиш купувати, Тарасе? — сказав він. — Ти думав, що ціна є в усього?
Він сховав щоденник Соломії до внутрішньої кишені так дбайливо, ніби прибирав живе серце. Біль пішов глибоко, під крижану кірку. На поверхні залишилася тільки розважлива ненависть.
Вирізка стала вироком. Наступна точка вже була позначена — ресторан «Імперія», де сита верхівка веселилася за щільними шторами, поки місто рахувало дріб’язок на хліб. Цієї ночі блискуча зала мала стати для одного з господарів кам’яним склепом…
