Це сталося, коли я в паніці кинулася до операційної, почувши, що мій чоловік у критичному стані. Раптом мене схопила медсестра, її очі гарячково блищали під медичною маскою, а пальці боляче впилися в моє плече. «Сховайся і довірся мені», – прошепотіла вона ледь чутно, озираючись на всі боки, ніби боячись, що нас можуть помітити. Я послухалася, керована інстинктивним страхом, і сховалася в сусідній темній кімнаті, затамувавши подих. Через десять хвилин двері відчинилися, і те, що я побачила в щілину, змусило мене застигнути від жаху, паралізувавши волю.
Північ уже давно минула, коли за вікном розбушувалася жовтнева злива, звичайна для осіннього Києва, де небо ніби провалюється і ллє, не перестаючи, по три доби поспіль. Я металася вітальнею нашої просторої квартири в новобудові на Дніпровській набережній, то хапаючи мовчазний телефон, то кидаючи його назад на скляний журнальний столик.
Шовковий халат огидно липнув до тіла від холодного нервового поту, а в голові крутилися найстрашніші сценарії. Антон, мій чоловік і директор будівельної компанії «КиївБудІнвест», досі не повернувся з роботи, хоча зазвичай завжди попереджав про затримки. Я набирала його номер тричі поспіль, і з кожним разом крижана тривога стискала горло все сильніше й сильніше.
Перша спроба виявилася безуспішною — довгі гудки розчинилися в нікуди, залишаючи мене в гнітючій тиші порожньої квартири. Друга і третя спроби закінчилися тим, що механічний голос автовідповідача підхоплював дзвінок відразу після першого сигналу. Звісно, я давно звикла до його пізніх повернень, адже компанія добудовувала елітний житловий комплекс на Печерську, і здача об’єкта до кінця року висіла над ним дамокловим мечем.
Але Антон завжди відписувався в месенджері, нехай навіть парою слів на кшталт «затримуюся, не чекай», а сьогодні — глухе, незрозуміле і лякаюче мовчання. У грудях розросталося холодне, в’язке передчуття біди, яке я безуспішно намагалася заглушити розумними доводами: можливо, у нього просто сів телефон або почалася раптова нарада з інвесторами.
Вдень ми сильно посварилися через сімейний бюджет: я всього лише скаржилася на щомісячні страхові внески в сорок тисяч гривень і просила пригальмувати з витратами на новий позашляховик, який він хотів узяти в кредит. Антон вибухнув з такою люттю, що я навіть відсахнулася, коли він закричав про те, що я нічого не тямлю в бізнесі й не розумію тиску, який чинять на нього партнери.
Тепер спогад про сварку гриз зсередини гострими зубами провини, і я не могла позбутися нав’язливої думки, що наш ранковий скандал міг стати останньою розмовою в нашому житті. О пів на першу ночі тишу квартири розірвав різкий дзвінок міського телефону — того самого старого апарату, який ми тримали тільки тому, що свекруха зі Львова вперто дзвонила виключно на нього.
Монотонний жіночий голос у слухавці повідомив, що Антон Ігорович Шелест потрапив до Київської обласної клінічної лікарні після серйозної ДТП на Бориспільській трасі. Його стан оцінювали як критичний, і зараз його готували до екстреної операції під керівництвом Віталія Аркадійовича Горленка, завідувача хірургічного відділення. Горленко був нашим сімейним лікарем, якому Антон довіряв беззастережно всі п’ять років нашого знайомства, називаючи його лікарем від Бога і справжнім професіоналом.
Слухавка вислизнула з онімілих пальців і глухо стукнулася об паркет, а страшні слова «критичний стан» та «екстрена операція» били в скроні важким молотом, заглушаючи всі інші звуки. Мій Антон, колишній спортсмен, здоровань під метр дев’яносто, який міг голими руками зігнути арматуру, тепер лежав безпорадний на операційному столі, балансуючи між життям і смертю…
