«З таким батьком тобі одна дорога — у двірники», — сказала вчителька моєму дев’ятирічному синові перед усім класом. Три місяці вона принижувала його щодня, а я не знав. Три місяці мій хлопчик плакав ночами в подушку, а я думав, що йому сняться кошмари.
Коли я знайшов записку в його кишені, де дитячим почерком було написано: «Твій тато злидар», а внизу червоною вчительською ручкою стояв підпис: «Вірно підмічено», я зрозумів, що настав час повернутися до того життя, від якого я пішов вісім років тому. Я прийшов на батьківські збори в брудному спецодязі, і вона сміялася мені в обличчя разом з усіма батьками. А потім до класу вбіг директор школи, білий як крейда, і вона перестала сміятися.
Три місяці я жив поруч із сином і не бачив, що відбувається. Три місяці дивився, як він іде до школи й повертається, як робить уроки й лягає спати, як усміхається мені вранці й бажає добраніч увечері. І не помічав нічого, бо був зайнятий своєю роботою, своїми думками, своєю спокутою перед мертвим батьком.
Мишко змінився поступово, так поступово, що я списував усе на вік. Йому дев’ять, думав я, скоро десять. Він росте, змінюється, стає більш замкнутим — це нормально. Діти в цьому віці починають віддалятися від батьків. Я читав про це, чув від інших батьків на будівництві. «Мій хлопець просто дорослішає», — казав я собі. Не треба лізти йому в душу, не треба тиснути. Він сам розповість, якщо щось трапиться.
Він не розповів. Жодного разу за три місяці.
Перше, що я почав помічати по-справжньому, — це те, як він їсть. Точніше, як він перестав їсти. Раніше Мишко прокидався голодним, прибігав на кухню й питав, що на сніданок, а потім уминав усе, що я готував, до останньої крихти. Я не великий кухар, але млинці в мене виходять, і яєчню я роблю нормальну, і кашу він любив, особливо з варенням. А потім він почав колупати їжу виделкою, перекладати з місця на місце, казати: «Я не голодний, тату», — і тікати до школи, майже нічого не з’ївши.
Потім я помітив, що він перестав сміятися. Мишко завжди був веселим хлопцем, він сміявся над мультиками, над моїми дурнуватими жартами, над котами в інтернеті, над усім підряд. Він сміявся так, що я сам починав сміятися, дивлячись на нього, бо його сміх був заразливим, чистим, дитячим. А потім сміх зник, наче хтось вимкнув його всередині мого сина, повернув рубильник — і все. Мишко усміхався мені, коли я питав, чи все гаразд. Але усмішка ця була якоюсь натягнутою, неправильною, і очі не усміхалися разом із губами.
Я казав собі, що це тимчасово, що він переросте, що у всіх дітей бувають такі періоди.
Вночі я почув його вперше десь наприкінці жовтня, хоча тепер розумію, що він плакав і раніше, просто я спав міцно після роботи й не чув. Тієї ночі я прокинувся незрозуміло від чого, лежав у темряві й намагався зрозуміти, що мене розбудило…
