Ми їхали додому в тиші. Мишко сидів поруч зі мною і тримав мою руку навіть у машині, не відпускаючи ні на секунду. Я не вмикав радіо, не намагався говорити, просто вів машину і думав. Вдома я вклав його спати. Він заснув швидко, майже миттєво, мабуть, виснажився за цей нескінченний вечір.
Я поцілував його в лоб, вимкнув світло і вийшов із кімнати. На кухні, на полиці над плитою, стояла фотографія батька. Стара, вицвіла, із загнутими куточками. Він на ній молодий, молодший, ніж я зараз, у своєму спецодязі, з мітлою в руках. І він посміхається.
Я сів за стіл і дивився на цю фотографію до ранку. Переді мною було два шляхи. Перший був простим і зрозумілим. Один дзвінок журналістам, запис сьогоднішнього вечора. Скандал на всю країну. Вчителька звільнена з ганьбою. Директор знятий. Кар’єри зруйновані, школа в руїнах. Справедливість у тому вигляді, в якому її розуміє більшість людей. Я міг це зробити. Легко. І частина мене хотіла цього, жадала цього, вимагала цього.
Але був другий шлях. Шлях, який обрав би мій батько. Я знав це точно, хоча не міг пояснити, звідки знаю. До ранку я прийняв рішення.
Вранці я стояв перед фотографією батька і розмовляв із ним уголос. Я робив це іноді, коли Мишко спав або був у школі, коли мені потрібно було прийняти важливе рішення або просто виговоритися. Мишко не знав про це, і я не збирався йому розповідати — принаймні, поки що.
Я сказав батькові, що можу її знищити. Одним дзвінком. Вона це заслужила. За Мишка, за інших дітей. За все те зло, яке вона заподіяла за тридцять років своєї педагогічної кар’єри. Це було б справедливо в тому сенсі, в якому більшість людей розуміють справедливість. Але я пам’ятав його. Пам’ятав, як сусідка з верхнього поверху, зла, самотня жінка, обзивала його дармоїдом і казала, що «понаїхали тут всякі». Вона ненавиділа його просто за те, що він існував. За те, що він був двірником, за те, що його діти бігали по двору і шуміли. А він наступного дня після чергового її скандалу вийшов уранці раніше і розчистив сніг біля її під’їзду першим. Краще за всіх. Так що їй не довелося переступати через замети.
Я запитав його тоді, навіщо він це робить. Вона ж його ненавидить. Він подивився на мене і сказав слова, які я запам’ятав на все життя, хоча зрозумів їхній сенс тільки через багато років. Він сказав, що зло на зло – це множення зла, а він не хоче множити.
Я не зрозумів тоді. Думав, що це слабкість, що він просто не може за себе постояти, що справжній чоловік повинен відповідати ударом на удар. Мені було 14 років, і я був дурним підлітком, який думав, що сила – це агресія, що переможець – той, хто б’є сильніше. Тепер я розумію. Це була сила. Справжня сила. Та, якої в мене не було тоді. І якої я вчуся досі.
Я зателефонував Ігорю і попросив його приїхати до школи через дві години. Сказав взяти з собою юриста. Він запитав, чи потрібні журналісти. Я сказав, що ні, ніяких журналістів, ніякої преси, принаймні поки що.
До школи я приїхав у спецодязі. Чистому, але в спецодязі. Ігор чекав на мене біля входу разом із юристом, молодим хлопцем у дорогому костюмі, який дивився на мій одяг із погано прихованим здивуванням. Ігор нічого не сказав про мій вигляд, він знав мене занадто добре для цього.
У кабінеті директора зібралися всі, кого я хотів бачити. Віктор Семенович сидів за своїм столом, блідий і змарнілий, мабуть, теж не спав ніч. Валентина Ігорівна сиділа в кутку, і її обличчя було сірим, якимось неживим. Кілька представників батьківського комітету займали стільці вздовж стіни, і в їхніх очах я читав страх і очікування. Вони не знали, навіщо я їх покликав, і боялися найгіршого.
Я сів навпроти директора і сказав, що прийняв рішення. Сказав, що не буду вимагати звільнення Валентини Ігорівни…
