Це була копія договору дарування. Анна прочитала її чотири рази. Зміст не ставав зрозумілішим, хоча окремі слова вона розрізняла виразно: дарувальник — Ковальчук Анна Павлівна; обдаровувана — Савчук Марина Павлівна; передавана частка — одна друга житлового будинку.
Дата — чотирнадцяте листопада. Печатка нотаріуса. Підпис від її імені.
— За десять днів до лікарні? — спитала вона.
— До того, як вас знайшли на трасі. Так.
— Але навіщо тоді було звертатися до суду? Якщо половина вже її, чого ще вона домагалася?
Олена відсунула кухоль.
— Половина дає права співвласниці. Але не дозволяє розпоряджатися всім будинком без другого власника. Ви могли б повернутися й жити там. А рішення про відсутність поставило сестру в інше становище: управляти майном, займатися ремонтом, здаванням, витратами. Їй було потрібно, щоб ніхто не приїхав із ключем і не спитав, що тут відбувається.
Папери лежали поруч. Один віддавав частку, другий пояснював, чому господині немає. Анна сиділа, випроставшись так само, як на ринковому ящику, і думала про підпис.
— Виходить, це зробила я.
— Ви пам’ятаєте, що підписували?
— Ні. Але й сказати, що не підписувала, не можу. Не маю права. Я не знаю, якою була чотирнадцятого листопада. Може, любила сестру й вирішила подарувати. Може, в нас були причини, про які ніхто не знав.
Найстрашніше було саме це: вона не могла спертися навіть на власне заперечення. Документ стверджував за неї те, що їй самій було недоступне.
Олена натягнула гумку на зап’ясток, відпустила й запропонувала:
— Я викладу, як це виглядає для мене. А ви заперечуйте, де не згодні.
Анна кивнула. Адвокатка почала з можливого добровільного дарування: половина материного дому передана сестрі, ні сусіди, ні вчителька нічого про це не чули. А за десять днів дарувальницю знаходять в іншій області без документів і сумки, в одному чоботі, з розбитою головою.
Олена замовкла, не закінчуючи думку за співрозмовницю.
— А інший варіант? — спитала Анна.
— Його я поки називати не буду. Доказів у мене немає, а вигадувати обвинувачення — не моя робота. Але можу сказати, де шукати те, що можна перевірити. У дні, який указаний тут.
Вона показала на договір.
— Чотирнадцяте листопада. Рідне місто, нотаріальна контора, одинадцята сорок. Дивимося не лише на розчерк. Такий документ передбачає, що ви особисто з’явилися, пред’явили паспорт і підписали. Якщо в цей момент ви перебували в іншому місці, зовнішня схожість підпису нас уже не зупинить.
Анна перечитала дату. Листопад. День тижня вона визначити не могла: ні вівторок, ні середа ні про що їй не говорили. Але листопад пов’язувався з роботою. У школах починали топити, після літньої сухості й осінньої вогкості дерево змінювалося, інструменти розладнувалися. Жодної конкретної поїздки вона не бачила перед собою, зате знала, чому в цей місяць у настроювача буває багато викликів.
— А якщо я працювала? Десь у школі. Мені ж підписували папери. Я бачила старі акти в тій сільській школі, куди вже їздила.
Олена випросталася.
— Акти виконаних робіт. Так, їх варто шукати. Але відразу попереджаю: одного буде замало. Такі папери зберігають п’ять років, однак підпис директора ще не знімає всіх заперечень. Скажуть: склали пізніше, дату переплутали, під цим ім’ям працював хтось інший. Бувають і домовленості заднім числом.
— Значить, не підійде?
— Підійде як частина доказів. Нам потрібно ще щось, що лишилося від вас самої. Щось, що існувало задовго до нашого спору й про що ніхто не думав, поки не знадобилося шукати. Є у вашій роботі такий слід?
За вікном капало з даху біля вивіски магазину. Анна дивилася туди, але бачила власні пальці: пласкі подушечки, вузький мозоль. Повільно підняла руку.
— Ми всередині пишемо.
— Хто — ми? Усередині чого?
— Настроювачі. В інструменті. Олівцем по рамі, де чавун не закритий, між кілками й струнами. Свої літери, число. Щоб наступному було зрозуміло, хто приходив і коли.
Слова приходили по одному, ніби їх треба було витягти з глибини й спершу самій роздивитися. Однак зміст був знайомий до повної певності. Так само колись без роздумів лягла долоня на ручку ключа.
— Наче позначки біля лічильників у під’їзді, — додала Анна. — Звичайна річ. Ми лишаємо їх постійно.
Олена обережно поставила кухоль.
— Ви щойно згадали, як робили це?
— Не згадала. Просто знаю, що роблю так…
