Вони були певні, що донька лісника беззахисна. Але в лісі все пішло інакше
На вузькій стежці Марина завмерла, щойно розчула людські голоси. Зазвичай присутність людей не порушувала її спокою, але в цих голосах чулося інше: чужа воля, звичка розпоряджатися, різкість, від якої важко було чекати доброго поводження. Вони наближалися. Дівчина здригнулася, пальці розтиснулися. Відро покотилося, розсипаючи чорниці, і темні ягоди з синюватим полиском лягли по стежці. Марина навіть не спробувала їх зібрати. Уся її увага пішла на звуки, що наближалися; вона стояла нерухомо, ніби будь-який рух тепер міг ще дужче виказати її страх.
Здалеку долинув рокіт мотора. Серед звичного лісового шуму він звучав особливо грубо. З-за старої сосни вийшов високий чоловік у камуфляжі, з поріділим волоссям і вологим від поту неголеним обличчям. Разом із ним наблизився запах спиртного й дешевого тютюну.
— Денисе, глянь, кого нам послали! Сама, без чоловіка, навіть рушниці з собою не має.
Його широкоплечий супутник, чиї руки вкривали татуювання, розтягнув губи, показавши жовтуваті зуби.
— Знаю її. З села, лісникова донька. Павлова.
Маленькі колючі очі безсоромно розглядали Марину. Від цього погляду до горла підступила нудота. Вона відступила: з дитинства ці ліси були їй рідними, а тепер уперше захотілося опинитися від них якнайдалі. Холод пробіг спиною, хоча крізь листя, як і раніше, лилося сонце. Зазвичай дівчина задивилася б на плямистий візерунок під деревами; тепер вона бачила тільки чоловіків, які загородили дорогу.
— Я по ягоди прийшла. Батько мене шукатиме, хвилюватиметься.
Голос не слухався, виказував переляк. Позаду озвалося:
— Шукатиме, звісно. Та коли ще знайде!
Третій уже тримав її за лікоть. Марина спробувала вирватися, але пальці лише дужче стиснули руку.
— Краще скажи нам, де твій батько ховає вовчицю з виводком. Стару. Йому місце відоме, ми знаємо. Третій місяць шукаємо, а все марно. За вовчі шкури зараз добре платять.
Вони тіснили її, залишаючи дедалі менше простору. Кричати? До села чотири кілометри, сторожка єгеря Григорія ще далі. І навіщо вона залишила вдома батькову рацію! Марина знову потягла руку до себе й відчула, як міцно її тримають. Запах чужого поту змішувався з власним страхом, і серед цього липкого жаху раптом ворухнувся далекий спогад…
