У пам’яті постала давня квітнева прогулянка. Довга зима ще не відступила з ярів і низин, де лежав сніг, зате на освітлених місцях уже пробивалася перша трава. Знайомою стежкою йшов Павло Іванович Коваль, потомствений лісник, а поруч із ним — восьмирічна Марина. То вона забігала вперед, то відставала заради квітки чи пташиного голосу. Батько слухав її безупинну балаканину й не заважав розглядати все, що траплялося дорогою.
Навколо змінювався звичний уклад життя. Старі порядки зіштовхувалися з новими, закони змінювалися так поспіхом, що до них не встигали звикнути. Павло більшу частину життя провів на лісових стежках. У свої сорок два роки він залишався ставним, дужим, жилавим чоловіком. Сонце золотило його густу темно-русяву бороду, в якій з’явилися перші сріблясті волосини. У твердій ході відчувалася впевненість людини, для якої ці місця давно стали рідними.
Марина перестрибнула струмок і затрималася над прозорою водою. У ній відбивалися хмари, а поміж камінням металися мальки. Дівчинка опустила пальці в крижаний потік, дражнячи рибок, і спитала:
— Тату, ведмідь, коли навесні прокинеться, справді злий? Бо голодний?
— Справді. Тому ми з тобою й обираємо знайомі місця та ходимо за дня.
Павло поправив рушничний ремінь. Звична вага на плечі давала відчуття захищеності: у лісовій глибині зброю носили не лише заради полювання. Марина вийняла з води змерзлу руку, зірвала молодий березовий листок і розтерла його, вдихаючи терпку свіжість.
— А вовки теж навесні злішають?
Батько не відразу відповів. Присівши на повалений стовбур, він відпив води з фляги.
— Вовк обережний будь-якої пори. Не можна міряти його нашим «добрий» чи «злий». У нього свій закон. Люди колись це розуміли, поважали звіра. Вважали, що в ньому живе лісовий дух. Потім почали забувати, от і розладналися стосунки з сірими сусідами.
Марина замислилася, насупивши світлі брови, але її увагу вже відволікла сойка над галявиною. Раптом дівчинка скрикнула й показала в молодий осичняк:
— Тату, там хтось лежить! Дивися, он там!
Від стежки до вказаного місця було метрів двадцять. Павло зняв рушницю й жестом зупинив доньку. Полювання в заповіднику було заборонене, але для браконьєрів, особливо приїжджих, заборони мало що важили.
— Чекай тут. Поки не повернуся, з місця ні кроку.
— Але ж я…
— Марино, я сказав. Там може бути небезпечно.
Він обережно розсунув тонкі гілки. Біля поваленої сосни лежала вовчиця. Срібляста шерсть намокла від талого снігу; у боці виднілася вогнепальна рана. Мати була мертва, а біля неї, тулячись до захололого тіла, скавчало зовсім крихітне дитинча. За розміром його легко було сплутати з цуценям.
— Знову ви, нелюди… — видихнув Павло.
Для Павла відповідь була очевидна: знову Вітя Чорний зі своїми людьми. Їх знали за незаконними полюваннями й вирубками; про торгівлю зброєю теж поговарювали, хоч це й лишалося чутками. Вбивали вони не з потреби. Саме полювання було для них розвагою, і після нього вони могли покинути тушу, навіть не забравши шкури. Вагітну самицю вважали особливо бажаним трофеєм. Дивлячись на мертву вовчицю й дитинча, лісник знову відчув ту безсилу лють, яку викликала така забава.
Ватажка він пам’ятав ще школярем. Тоді ніякого Чорного не існувало: був Віктор Черненко, син голови місцевого господарства, який учився на кілька класів старше. Повнуватий, вічно чимось невдоволений, охочий до бійок і зачіпок. У дев’яності він поїхав до міста, а повернувся людиною, якій колишнього імені наче стало замало. Гроші, охорона, нове прізвисько — все разом нагадувало кепський фільм про бандитів. Тільки лісу доводилося розплачуватися по-справжньому.
— Можна мені подивитися? Тату, що там?
Марина все ж підійшла. Стоячи в нього за спиною, вона звелася навшпиньки й побачила вовчицю, що лежала на землі.
— Вона не жива?
— Її вбили, доню.
Дівчинка не наважувалася підійти ближче. Потім погляд перейшов на маленький сірий клубочок.
— А цей? Він теж загине?
Павло стис кулаки, перш ніж відповісти. Дитинчаті було потрібне материнське молоко. Без нього лишалися голод або інший хижак, і лісник не став утішати доньку неправдою.
— Напевно. Самому йому ще не вижити.
— Тоді заберімо його! Будь ласка, тату. Я сама доглядатиму. Годуватиму, гулятиму з ним, усе сама. Обіцяю!
— Ти розумієш, кого просиш забрати? Не кошеня. Він виросте вовком.
Марина слухала застереження, уже присідаючи біля вовченяти. Обережно провела долонею по маленькій голівці. Воно не намагалося відповзти, не пручалося: від голоду й страху зовсім знесилилося й тільки жалібно скавчало, тулячись до матері. Дівчинка знову склала долоні перед батьком, просячи дозволу забрати його. У її обіцянках не було розрахунку на майбутнього хижака — вона бачила того, хто зараз потребував її.
Павло вагався. Усе, що він знав про вовків, говорило проти цієї затії. Можна вигодувати звіра, привчити до дому, але не можна замінити йому природу людською прихильністю. Вона все одно колись візьме своє. Лісник розумів і доньку: безпорадність малюка була в них перед очима, а майбутні труднощі ще лишалися далеко. Він подивився на вовчицю, на дитинча, що тулилося до неї. Відмовити означало піти й залишити його тут. Саме цього Павло зробити не міг.
— Заберемо, — сказав він нарешті. — Тільки спершу поховаємо вовчицю. Недобре так кидати.
— Як Кнопку минулої зими? — серйозно уточнила Марина, згадавши їхню стару дворову собаку.
— Так. Знайдемо місце, куди сонце заглядає.
Лопати Павло не брав: збирався лише трохи пройтися з донькою, а не затримуватися на таку роботу. Тепер доводилося обходитися мисливським ножем. Він підрізав дерен і знімав його пластами, дедалі глибше звільняючи землю під старою сосною. Марина допомагала чим могла. Відгрібала пухку землю руками, вибирала камінці й коріння, що траплялися, відкидала їх убік. Так, удвох, вони підготували яму й дбайливо опустили туди вбиту вовчицю.
Над могилою Павло перехрестився. Його негучні слова були звернені до Бога: він просив спокою для невинно вбитої вовчиці.
— Господи, прийми її душу. Нехай знайде вона спокій на твоїх небесних луках, де більше не буде ні болю, ні страждання.
Але однією звичною молитвою лісник не обмежився. Слідом пролунали інші слова, яких його колись навчив дід. У церкві так не говорили: тут, над лісовою могилою, Павло звертався до землі й до духу, що береже хащу.
— Земле, прийми своє дитя. Духу лісу, не покинь її рід, збережи його.
Марина стояла поруч тиха, серйозна. У її житті старі лісові звичаї сусідили зі звичною вірою, давнє — із сучасним. Тому вона не дивувалася тому, як батькова молитва поєдналася зі зверненням до землі. Для неї це було природно.
Вона кинула в могилу жменю землі й поклала зверху ялівцеву гілочку. Батько вчив, що так духам легше знайти дорогу. Потім вовченя загорнули в його куртку, і Марина притисла згорток до грудей. Скавчання вщухло, змінившись ледь чутним сопінням.
У малюка щойно-щойно розплющилися очі, шерсть лишалася м’якою, майже котячою. Зате широкі лапи й важка голівка вже обіцяли великого звіра. Особливо вирізнялося забарвлення: світло-сіре хутро відливало сріблом, що в цих місцях траплялося рідко.
— А як його назвемо?
— Тобі й обирати, — відповів Павло. — Ти ж його собі випросила.
Марина якийсь час розглядала згорток.
— Срібний! Він зовсім як дід Василь із села, такий самий сріблястий.
Батько розсміявся, прийняв ім’я, але слідом знову заговорив серйозно:
— Одне пам’ятай. Це живий звір, не іграшка. Побуде в нас стільки, скільки сам захоче, а потім ліс його забере. Утримувати не можна.
Марина кивнула з тією повною, безсумнівною серйозністю, з якою діти приймають найважливіше.
— Розумію, тату. Нехай тільки живе…
