Удома з’ясувалося, як мало одного рішення врятувати. Перші дні Срібний відмовлявся від їжі, і Павло почав побоюватися, що допомога не встигне втримати в ньому життя. Упертість Марини не слабшала. З районної аптеки батько привіз піпетку; тепер дівчинка терпляче капала молоко в крихітну пащу, намагаючись нагодувати хоча б так. Потім подовгу, іноді годинами, обережно масажувала живіт, допомагаючи травленню. Вона виконувала обіцяну роботу вже без колишньої безтурботності: кожне годування відгукувалося тривогою за маленького звіра.
Самої їжі йому було замало. Марина клала вовченя поруч із собою в ліжко, зігрівала власним тілом. Тепло, молоко, терплячі дотики — у цьому тепер полягала її турбота. Але малюк лишався слабким, ніби не міг відгукнутися на всі зусилля. Дівчинка не здавалася, а Павло бачив, що її наполегливості поки недостатньо: дитинча згасало, і лісник боявся, що врятувати його не вдасться.
Надвечір другого дня Марина зовсім стривожилася:
— Тату, він холодний. І майже не поїв…
Павло подивився на вовченя. Рідке неглибоке дихання, жодного відгуку на дотик — причин для спокою не було. Лісник зняв сорочку, загорнув у неї дитинча й показав доньці, як тримати згорток біля самих грудей.
— Спробуємо так. Нехай відчуває твоє тепло, ніби біля матері лежить.
Марина почала заколисувати його, мов немовля. Батько раптом додав:
— І заспівай йому щось.
— Що ж я йому заспіваю?
— Колискову. Яку знаєш. Вовченята ще до народження материнський голос чують, їм це потрібне.
Дівчинка заспівала тихенько, намагаючись не потурбувати згорток. Цю пісню колись співала їй мама. Павло слухав і не міг позбутися клубка в горлі: у голосі, у тому, як донька схилилася над малюком, проступала Ольга. Схожість була такою сильною, що на мить стало важко дихати.
На третій день Марина зустріла батька, який повернувся з обходу, радісним криком. Срібний проковтнув хліб, розмочений у молоці, і навіть облизав її пальці. Дівчинці хотілося, щоб тато сам переконався: тепер він їсть, нарешті їсть!
— Значить, виборсається, — сказав Павло. — Добре ти з ним упоралася, доню. Легка в тебе рука.
Однак вдале годування не скасовувало щоденних клопотів. У кухні поставили коробку зі старими ганчірками, і спершу все життя маленького хижака вміщалося в ній. Потім він наважився вибратися. Невпевнені кроки змінювалися дедалі дальшими вилазками, а наприкінці першого місяця Срібний уже бігав по кімнатах. Марина робила йому іграшки з мотузок. На подвір’ї вовченя ганялося за кониками, пробуючи полювати на все, що рухалося й могло від нього вислизнути.
Восени дівчинка пішла до третього класу. Старий батьків позашляховик щоранку відвозив її до школи й увечері привозив назад. Якщо робота затримувала Павла, за Мариною наглядала Лідія Андріївна: бурчала для годиться, а любила її міцно. Життя складалося з уроків, батькових обходів і повернень у дім, де чекав незвичайний вихованець.
У ньому дедалі менше лишалося округлого незграбного малюка. Він витягнувся, став піджарим, настороженим. Радість від появи дівчинки нікуди не зникла, але тепер виявлялася інакше: Срібний зустрічав її статечно, ніби спершу переконувався, що з нею нічого не сталося. Дика обережність поступово брала гору над цуценячою безтурботністю.
Одного разу Павло помітив, як акуратно звір обминув цибуляні грядки. Раніше той промчав би просто по них.
— Міркувати почав, — сказав лісник. — Щодня розумнішає.
— Я ж його вчу! Хочеш, покажу?
Марина покликала вовченя й наказала сісти. Срібний опустився на задні лапи, не відводячи від неї погляду. На прохання дати лапу підняв праву передню. Дівчинка сяяла, а Павло здивовано хитав головою.
— Хоч у цирку виступай. Тільки за цими фокусами не забувай, хто перед тобою.
Марина кивала, не сперечалася з батьковим застереженням. Але згода лишалася зовнішньою. Вона бачила перед собою Срібного, який сідав за її словом і простягав лапу, а не майбутню небезпеку. Хіба її друг може стати тим лютим звіром, через якого треба тривожитися? Дівчинці здавалося, що він особливий і завжди залишиться поруч таким самим вірним. Знання батька й дитяча певність не сходилися: Павло розумів силу природного поклику, Марина вірила прихильності, яку відчувала щодня. Прийняти, що обидві речі можуть існувати водночас, її серце поки відмовлялося.
Коли йому виповнився рік, застереження перестали бути розмовою про далеке майбутнє. Майже дорослий вовк, широкогрудий, із сильними лапами, дедалі частіше йшов у ліс до вечора. Повертався брудний, іноді в крові. Павло розумів: кров чужа.
Спочатку в когось у селі зникли дві курки. Наступного ранку до лісника прибіг сусід, колишній тракторист Федір Григорович, і з порога закричав:
— Павле Івановичу, твій вовк мого кота загриз! Я бачив, на власні очі бачив!
Того дня Коваль давно боявся. Любов доньки не могла змінити сутність звіра, а сусідська живність не переставала бути для нього здобиччю. Увечері батько довго розмовляв із Мариною. Дівчинка плакала, серцем не погоджувалася, хоч розумом уже розуміла, до чого він веде.
— Поки ми можемо його відпустити, треба відпускати. Інакше люди вб’ють. Він же й далі полюватиме на їхніх тварин. А замкнути його — що птаха посадити в клітку. Від туги пропаде.
— Але ж ми його врятували, тату… Він мій друг. Як я без нього?
— Тому й треба знову рятувати. Від людей, та й від нього самого. Жити йому належить із вовками, у лісі.
Наступного дня Павло відвів Срібного за тридцять кілометрів від села. Лісовою дорогою їхав позашляховик, поруч біг вовк. Іноді він обганяв машину, зникав за стовбурами й знову повертався, ніби перевіряв, чи не надто відірвався. Лісник зупинився на просторій галявині біля скелястого пагорба.
— Тут звіра багато, людей майже немає, — говорив він, ніби супутник розумів кожне слово. — Далі тобі без мене.
Срібний стояв за кілька метрів, втягуючи незвичні запахи. Павло виніс мішок із м’ясом і поклав на землю: на перший час, а далі доведеться самому. Вовк навіть не ступив до частування. Тільки дивився бурштиновими очима, і від цього погляду залишати його ставало ще важче.
— Іди! — крикнув Павло й різко змахнув руками. — У ліс іди!
Звір відскочив, але лишився на галявині. Тоді лісник дістав рушницю. Постріл угору відгукнувся довгим луною. Срібний здригнувся й стрімко зник у хащі. Павло ще довго дивився йому вслід, перш ніж сісти за кермо. На душі було важко, хоч правильність рішення він розумів.
Марина чекала на ґанку. Бліде обличчя, червоні від сліз очі — батько побачив усе відразу. Побачила й вона, що повернувся він сам. Мовчки кивнула й пішла до себе. Увечері не сіла вечеряти, навіть до чаю не вийшла, хоча Павло спік її улюблені відкриті пиріжки з картоплею.
Перед сном він зазирнув до кімнати.
— Йому так краще. Тепер у нього буде справжнє вовче життя.
— Я розумію. Тільки сумуватиму дуже.
— І я сумуватиму, Маринко. Добрий вовк у нас виріс…
