Поступово порожнеча, що лишилася після Срібного, увійшла в звичне життя. Минали тижні, складалися в місяці й роки. Марина витягувалася, втрачала підліткову незграбність, ставала дедалі більше схожою на матір. Їй легко давалося навчання, особливо біологія та географія. Учителі говорили про університет у великому місті, про майбутнє, яке не можна обмежувати одним селом.
А з лісу час від часу приходили вісті. Грибник бачив незвично великого вовка, мисливець зустрічав сріблястого звіра, який людини не лякався, але й не нападав. Розповіді передавали одна одній, додавали тлумачення. Хтось називав його духом, що прибрав звірину подобу, хтось — перевертнем. Інші запевняли, що він водить нову зграю, особливо хитру й розумну.
Павло всміхався цим балачкам, хоча таємна гордість за колишнього вихованця гріла душу. Самому йому траплялися великі сліди. Узимку відбитки лап особливо виразно читалися на незайманому снігу: з хащі до дому й назад. Лісник був готовий присягнутися, що це Срібний навідується в знайомі місця. Часом на краю лісу наче миготів силует, але варто було кліпнути — серед стовбурів уже нікого.
— Приходиш провідати, бурлако? — говорив Павло в порожнечу. — І ми тебе пам’ятаємо. Часто пам’ятаємо.
Одного вогкого листопадового вечора сумніви відпали. За вікном мела хуртовина. Спочатку Павло сприйняв світлу пляму на подвір’ї за гру снігової пелени, потім розгледів звіра: срібляста шерсть майже зливалася зі снігом, лише очі вирізнялися бурштиновими вогниками.
Він тихо покликав доньку, попросивши підходити не поспішаючи. Марина завмерла біля шибки.
— Срібний? Тату, це він?
— Він. Хочеш, вийди. Тільки без різких рухів.
Дівчина неквапно вдяглася, натягнула теплі чоботи й ступила на ґанок. Вовк уважно дивився, не наближаючись. Марина спустилася й зупинилася за кілька метрів. Після всіх розповідей і зимових слідів зустрітися ось так, віч-на-віч, було майже неймовірно.
— Здрастуй. Нас провідати прийшов?
На її голос вовк схилив голову, ніби намагався розчути в ньому колишнє, знайоме. Марина чекала. Срібний зробив обережний маленький крок, потім іще один. Між ними лишалося зовсім трохи, але дівчина не квапила звіра. Повільно повернула долоню догори й простягнула руку. Він наблизився сам, понюхав пальці. Потім торкнувся їх мордою — легко, майже як при вітанні.
Марина всміхнулася, не стримавши сліз. У величезному дорослому звірі раптом озвалося те, що вона боялася втратити назавжди, коли батько повернувся з лісу сам. Вовк не став знову маленьким і домашнім, але знайомий дотик поєднував сьогоднішнє подвір’я з тим домом, де вони колись жили разом.
— Ти мене не забув? Я знала, що ти мене згадаєш.
Павло спостерігав із вікна, не випускаючи приготованої рушниці. Радість упізнавання не скасовувала обережності. Однак Срібний не давав приводу втручатися: тримався спокійно, навіть статечно, як давній знайомий, що ненадовго завітав до своїх. Марина принесла м’яса. Вовк понюхав частування, але їсти не став.
Близько години він лишався на подвір’ї. Дівчина сиділа на ґанку, звір лежав за кілька кроків, витягнувши лапи й поклавши на них голову. Очі прикрилися. Між ними більше не потрібні були ні команди, ні спроби вмовити лишитися. Здавалося, Срібного привів сам дім: знайомі запахи, можливість побути поруч із тими, хто його виростив. Він отримав це, навіть не торкнувшись залишеного м’яса.
Хуртовина вляглася, з’явився місяць. Срібний підвівся, потягнувся, подивився на Марину й попрямував до дерев. На узліссі затримався, ніби ще раз вирішуючи, піти чи лишитися, потім зник серед ялин.
— Бережи себе, — прошепотіла вона йому вслід. — Прощавай.
Сльози холонули на обличчі. Пізніше вони з батьком не раз поверталися до того вечора. Марина вважала, що вовк приходив попрощатися: у нього інше життя, зустрічі більше не буде. Павло бачив усе інакше.
— Він наш сусід тепер. Доглядатиме, як уміє. Добро вовки з пам’яті не стирають…
