Після школи Марина вступила на біологічний факультет університету у великому місті. Залишати батька самого було важко, однак він наполіг на від’їзді. Нічого їй сидіти в глушині, переконував Павло; треба вчитися, жити, а його вона знайде вдома, коли приїде на канікули.
Місто захопило новою дружбою, заняттями, першим коханням. Поїздки додому ставали рідшими, але Марина постійно телефонувала й надсилала посилки: гостинці, потрібні в господарстві речі. Відстань не зменшила її інтересу до заповідника. Що відбувається в батька, чим живе ліс, було, як і раніше, важливо, навіть коли поруч шуміло зовсім інше життя.
Змінювалося й село. Через заповідник проклали велику автомобільну трасу. Рекламні буклети обіцяли тепер «п’ятнадцять хвилин до цивілізації». Почали будуватися дачні селища, заговорили про гірськолижний курорт. Разом із доступністю місць зростала кількість людей, для яких ліс був зручним майданчиком для розваг.
Раніше незаконно полювали й місцеві — заради додатку до мізерного столу. Тепер приїздили заможні бізнесмени. Дорогі позашляховики, новітня зброя, тепловізори: престижна забава вимагала оснащення, перед яким старий автомобіль Коваля і його одностволка здавалися безпорадними. Лісник бачив, як змінюється співвідношення сил, і миритися з цим не збирався.
Найтяжче протистояння точилося з Вітею Чорним. Колишній десантник, тепер власник мережі автомайстерень, давно приглядав собі ділянки заповідника. Оформлена на підставних осіб фірма намагалася купити або взяти в оренду лісову землю нібито під екологічний туризм. Поки вирішувалися папери, Віктор із поплічниками влаштовував полювання, стріляючи в тому числі по тваринах, занесених до Червоної книги.
В мисливському управлінні скарги Павла зустрічали розведеними руками. Не вистачає доказів; у Черненка зв’язки аж до обласного керівництва. Старий приятель Коваля, дільничний Андрій Мельник, попереджав:
— Івановичу, обережніше з ними. Ти ж сам один у лісі. Мало що може статися, а ці церемонитися не стануть.
— Що вони зроблять? Уб’ють? Значить, помру з чистою совістю. Дивитися, як вони ліс гублять, у мене вже сил немає, Андрію.
Підтримка доньки допомагала триматися. Утішали й дивні випадки, про які долинали чутки. У глибині лісу почали зникати капкани й силки, поставлені людьми Чорного. Потім на стоянці хтось порізав шини їхніх машин. Четверо мисливців одного разу повернулися білі від страху й пояснювати причину відмовилися. Лише один перед тим, як напитися в місцевому барі до нестями, пробурмотів, що цілилися в кабана, а влучили в диявола.
Павло пов’язував це з новою вовчою зграєю. За слідами й свідченнями виходило, що на чолі її стоїть величезний сріблястий вовк. Лісник здогадувався, хто оселився в хащі, хоча довести походження кожного випадку не міг. Одне здавалося особливо прикметним: територія зграї збігалася із заповідником. Випадковість це була чи ні, Срібний захищав володіння, за які боровся і Коваль.
Сам Павло тим часом діяв дедалі наполегливіше. Встановлював фотопастки, збирав гільзи для балістичної експертизи, описував сліди. Про порушення повідомляв лісову службу, надсилав звернення до прокуратури. Давав інтерв’ю місцевим журналістам і намагався залучити людей до громадської кампанії. Він розумів небезпеку відкритого зіткнення, але поступитися тепер означало б прийняти те, що відбувається…
