Батько повернувся за добу до першого іспиту. Дорога його виснажила, але того довгожданого вечора вони просиділи за кухонним столом далеко за північ: говорили про поїздку, про майбутні випробування й надолужували втрачений місяць. Нарешті Оксана відправила його відпочивати, а сама ретельно випрасувала йому чисту сорочку на ранок. Присутність батька поруч повернула дому звичний ритм саме тоді, коли їй особливо потрібна була підтримка.
Побачивши своє прізвище у списку зарахованих, Оксана миттю набрала батьків номер. Зраділий батько звелів їй нікуди не йти й чекати просто на сходах навчального корпусу. Дівчина слухняно залишилася на місці, все ще перечитуючи заповітний рядок і не до кінця вірячи, що важкі вступні випробування вже позаду. Тепер їй лишалося тільки дочекатися батька, який поспішав розділити з нею цю радість.
Не минуло й десяти хвилин, як він вибіг із припаркованої машини з великим букетом кремових троянд — саме таких, які любила мама. Щасливий батько підхопив уже дорослу доньку на руки, наче маленьку, обсипав поцілунками й поспішно відвернувся, не зумівши впоратися зі слізьми гордості. Оксана теж тихо плакала, уткнувшись обличчям у шовковисті кремові пелюстки. Вони обоє думали про одну людину й однаково ясно уявляли, як щаслива була б мама цього дня. Букет ніби поєднав їхню сьогоднішню радість із родинною пам’яттю й без слів підказав, із ким іще вони мають поділитися цією новиною.
У ці хвилини їм обом особливо гостро бракувало мами. Вони не сумнівалися: вона раділа б вступові доньки разом із ними. Батько мовчки завів автомобіль і попрямував до міського кладовища. Оксана зрозуміла його без пояснень, тихо сказала, що він чинить правильно, і більше нічого не питала. Біля центральної брами машина зупинилася, а святковий букет кремових троянд дівчина дбайливо залишила на сидінні.
Для мами вони купили інші квіти, перев’язані суворою темною стрічкою. Батько й донька довго вдивлялися в безмежно рідні риси, вибиті на чорному камені. Кожен тихо промовив свої особисті слова, які не потребували, щоб їх чув інший. І все ж обидва зізнання завершилися однаково — тією самою фразою, яку вони вже говорили біля лікарняного ліжка: «Я люблю тебе».
Наступні три роки промайнули в шаленому ритмі й майже без вільного часу. Батько з головою поринув у будівництво нового світлого корпусу, призначеного для випуску сучасної медичної техніки. Після здачі будівлі почався ще складніший етап: монтаж виробничого обладнання та високоточних вимірювальних приладів. Апаратуру треба було безпомилково під’єднати до силових ліній і найважливіших комунікацій цеху.
Клінічний комплекс розміщувався в оновлених корпусах старої міської лікарні. Поки заклад готувався до відкриття, завод терміново набирав фахівців для нового виробництва й навчав кадри. Обов’язкову теорію в прискореному порядку опановували всі — від робітників біля верстатів до керівників найвищої ланки. Батько вивчав документацію разом із підлеглими й дедалі частіше повертався пізно. Підприємство намагалося не відставати від затвердженого графіка: затримка з монтажем або навчанням могла порушити строки постачання апаратури до клініки. Кожен етап вимагав точності, а попередні інженерні знання постійно доводилося доповнювати новими.
В Оксани вільного часу було не більше. Вона з дитинства добре вчилася й не звикла ділити предмети на потрібні й другорядні. Мама казала: людина може обрати улюблену професію й стати в ній чудовим фахівцем, але не повинна пишатися тим, що зовсім не розуміється на інших галузях. Схильність до точних наук не виправдовує цілковитої байдужості до гуманітарних, а любов до літератури не дає права наперед відкидати математику чи фізику. Батько висловлювався простіше: знання за плечима не носити, зате колись неодмінно виручать. Завдяки цьому Оксана звикла спершу розібратися в темі, а вже потім вирішувати, подобається вона їй чи ні.
Таке виховання дало Оксані міцну основу і в точних, і в гуманітарних дисциплінах. Пізніше вона не раз дякувала батькам і викладачам за те, що ті не дозволяли їй пасувати перед математикою, фізикою чи хімією. Дівчина займалася послідовно, тому новий матеріал не зависав у порожнечі, а природно поєднувався з уже вивченим. Складні формули вимагали часу, але не змушували її заздалегідь визнавати поразку, а твори й інші гуманітарні завдання давалися так само впевнено.
Її найближча подруга Марина ставилася до точних наук зовсім інакше. Ще зі школи вона впадала в показний розпач при вигляді алгебраїчної контрольної й дивувалася, як Оксана примудряється однаково добре писати твори й не боятися логарифмів. Про закони фізики Марина воліла скорботно мовчати, щоб, за її словами, не виставляти себе на посміх. На іспитах Оксана спершу розв’язувала складний варіант подруги, а потім бралася за власний. До її театральних страждань відмінниця за роки дружби давно звикла.
Допомога в їхній дружбі не була односторонньою. Оксана виручала Марину з точними науками, а та не дозволяла подрузі замикатися в навчанні й витягала її в активніше життя. Одна додавала іншій упевненості перед формулами, друга — перед новими заняттями й знайомствами. Саме завдяки такому взаємному впливу кожна наважувалася на те, що без подруги, найімовірніше, ще довго відкладала б.
Саме вона майже силоміць привела Оксану до спортивного центру, а потім погодилася разом записатися на фехтування. Щоправда, спершу Марина збиралася обрати теніс, але Оксана так захоплено описала майбутню кар’єру двох мушкетерок, що рішення змінилося ще дорогою. Невдовзі сторінки Марини в соціальних мережах заповнили фотографії в захисній формі: то з піднятою маскою, то в красивому випаді зі шпагою. Подруга скаржилася, що після цих знімків зникли двоє симпатичних залицяльників. Один зізнався, що побоюється її бойових навичок, другий волів піти без пояснень.
Оксана сміялася, але знала: за театральністю Марини ховаються вірність і рідкісна здатність помічати те, повз що інші проходять. Зовсім скоро саме ця здатність змусить Оксану вперше інакше подивитися на власного батька…
