В останній навчальний день перед від’їздом Назар затримався після занять. Біля кабінету фізики його зупинив восьмикласник у великих окулярах. Хлопчик притискав до грудей підручник алгебри й довго не наважувався почати.
— Ти ж той, хто написав університетський іспит?
Назар мимоволі напружився. Йому не хотілося знову ставати чужою історією, яку переказують замість звичайного знайомства.
— Мене звати Назар.
— А я Кирило.
Хлопчик чув, що Назар іноді допомагає із задачами на великій перерві. Він не розумів доведення з підручника, а викладач уже радив йому відмовитися від профільного класу.
— Ти сам хочеш туди вступати? — запитав Назар.
— Хочу. Але, мабуть, усе одно не впораюся.
— Дізнатися це можна лише після чесної перевірки, а не заздалегідь.
Вони сіли на підвіконня, де Назар колись читав батьків зошит. Він розгорнув підручник і попросив Кирила спершу не шукати відповідь, а назвати точне місце, після якого міркування стало незрозумілим. Хлопчик кілька разів збивався, повертався до означення й знову пробував.
За двадцять хвилин він самостійно завершив першу частину доведення. Кирило дивився на власні рядки зі щирою недовірою. Назар добре знав цей вираз: так людина вперше помічає, що чужа впевненість у її слабкості ще не є фактом.
Він не обіцяв хлопчикові легкого вступу й не запевняв, що будь-яка задача неодмінно розв’яжеться. Просто запропонував прийти на наступній перерві з тим місцем, на якому той знову зупиниться. Складність не зникла, але перестала звучати як вирок…
