— Замовкни, Назаре. Тут ти відповідатимеш лише після того, як я дозволю тобі говорити.
— Добре, Ларисо Михайлівно.
Учителька не поспішала відводити погляд. Вона ніби навмисне розглядала хлопця на очах у всього класу: вицвілу толстовку, потерті лямки рюкзака, сірі сліди графіту на пальцях. На її обличчі застиг вираз холодної відрази.
— Ти з’явився на підсумкову роботу в такому вигляді, ніби просто забіг із вулиці перечекати холод. І після цього ще певен, що тобі місце в профільній математичній групі?
Назар Ковальчук не відповів. Він лише міцніше стиснув старий дерев’яний олівець. Під подушечкою великого пальця відчувалася маленька виїмка — колись батько кінчиком ножа вирізав на корпусі першу літеру його імені.
— Для тебе я підготувала окремий варіант, — провадила Лариса Михайлівна й поклала на його парту цупку синю теку. — Решта виконуватимуть звичайну роботу. А тобі потрібна справжня перевірка. Нехай сьогодні всім стане ясно, чого ти насправді вартий.
По рядах пробіг стриманий шелест. Одні учні озирнулися, інші миттю втупилися в столи. Біля задньої стіни стояв завуч Роман Петрович Гнатюк, схрестивши руки на грудях. Через його присутність іспит більше скидався на заздалегідь влаштований розбір, на якому вирок збиралися оголосити одразу після підрахунку балів.
Школа стояла на околиці великого промислового міста. З одного боку тягнувся старий робітничий квартал, з другого — ряди гаражів і залізнична гілка. Цегляні стіни давно потемніли, а рами ледь деренчали щоразу, коли неподалік проходив важкий вантажний потяг. Тут навчалися діти продавців, водіїв, медсестер, слюсарів і заводських робітників. У фізико-математичній групі було шістнадцять учнів.
Назар виявився єдиним, кого перевели туди зі звичайного восьмого класу після перемоги на місцевій олімпіаді. Він незмінно приходив раніше за перший дзвінок, вмощувався на підвіконні біля кабінету фізики й розгортав пошарпаного зошита з коричневою обкладинкою.
Раніше зошит належав його батькові, Олегові Ковальчуку. Той устиг провчитися два роки на механіко-математичному факультеті, але хвороба матері змусила його залишити університет і піти майстром на підприємство. Коли Назарові виповнилося дев’ять, батько загинув у дорожній аварії. З усіх речей, що лишилися після нього, хлопчик попросив зберегти лише записи з формулами й той самий олівець.
Половину пожовклих сторінок займав рівний батьків почерк, другу половину Назар поступово заповнював сам. Там сусідили креслення, рівняння, доведення й короткі нотатки. Іноді серед обчислень траплялися думки, що стосувалися не лише математики: не приймати умову на віру, спершу з’ясувати, що саме тобі пропонують, а за відсутності відповіді змінювати точку зору, але ніколи не підганяти факти.
Цього зошита Назар не показував нікому, навіть матері. Оксана Ковальчук працювала молодшою медсестрою у великій місцевій лікарні й часто проводила на чергуванні по дванадцять годин. Уранці вони бачилися на кухні лише кілька хвилин: вона поверталася додому, а син уже збирався на заняття.
— Поснідав?
— Так, мам.
— До підсумкової готовий?
— Готовий.
— Тоді не дозволяй нікому переконати тебе, ніби ти знаєш менше, ніж знаєш насправді.
Вона вимовляла це без урочистості, втомленим голосом. Назар бачив темні кола під її очима й розумів, чого вартувала матері кожна зміна. На дверцятах холодильника під старим магнітом висіли умови вступу до сильної фізико-математичної школи при великому університеті. Навчатися там можна було безкоштовно, однак вимагалися відмінні результати, рекомендації й участь у літній освітній програмі. Для родини Ковальчуків цей шлях лишався чи не єдиною можливістю дати Назарові підготовку, потрібну для серйозного вишу.
Лариса Михайлівна Бондаренко з’явилася в школі в серпні. До переїзду вона викладала в приватному ліцеї іншого великого міста й певний час працювала на підготовчих курсах відомого університету. На уроки приходила в строгих жакетах, носила тонку оправу й сріблястий значок з емблемою попереднього навчального закладу. В учительській вона не раз заявляла, що діти зі звичайних районних шкіл рідко бувають готові до профільної математики.
За її словами, це не мало стосунку до упередженості. Причиною вона називала середовище, рівень ранньої підготовки й сімейні можливості. Лариса Михайлівна запевняла колег, що часом чесніше вчасно повернути дитину до більш відповідної групи, ніж роками підтримувати в ній марні надії. За перші два місяці після її приходу профільний клас покинули троє учнів. Усі вони перейшли зі звичайних груп, були тихими й не вміли сперечатися з дорослими.
Учителька запрошувала їх після занять і говорила без різкості. Вона переконувала, що переведення позбавить постійного напруження й принесе полегшення. Ніхто не заперечив. Назар мав стати наступним, однак його прізвище раз у раз опинялося серед найкращих: дев’яносто один бал, дев’яносто чотири, дев’яносто сім. Що вищими ставали результати, то наполегливіше Лариса Михайлівна шукала їм інше пояснення…
