Проміжну контрольну Назар написав на найвищу оцінку. Бондаренко перевірила розв’язання двічі, потім зіставила почерк із домашніми роботами, ніби сподіваючись помітити сліди чужої участі. За два тижні до підсумкового іспиту вона вивела на дошці складний інтеграл, заздалегідь розраховуючи, що ніхто не впорається. Назар підняв руку й запропонував вдалу заміну змінної. Спосіб виявився правильним, і кілька учнів уперше подивилися на нього з відкритою повагою.
Лариса Михайлівна сама довела обчислення до кінця, а тоді сухо зауважила, що це лише один із допустимих методів. Одразу після уроку вона зателефонувала Романові Петровичу.
— Його хтось готує вдома, — сказала вчителька. — Інакше такі результати пояснити неможливо.
— У вас є підтвердження?
— Після підсумкової буде.
Іспит давав сорок відсотків річної оцінки. Бондаренко збиралася запропонувати Назарові матеріал, який не можна було виконати однією вдалою здогадкою. Під наглядом завуча хлопець, за її розрахунком, мав провалитися, після чого питання про переведення закривалося без скарг і довгих суперечок.
Роман Петрович любив саме такі рішення — швидкі, остаточні й такі, що не вимагали неприємних розмов. Керівниця математичного об’єднання Наталія Василівна Черненко напевно наполягла б на поясненнях, але в п’ятницю вранці перебувала на виїзній методичній нараді. Лариса Михайлівна заздалегідь переконалася, що її не буде.
О восьмій п’ятнадцять учні розсілися по місцях. На вчительському столі лежала пачка звичайних білих бланків, а поруч — єдина синя тека. Усім роздали однакові варіанти, крім Назара. Зупинившись біля останньої парти, Бондаренко заговорила досить голосно, щоб почув кожен:
— Після сьогоднішньої роботи ми нарешті зможемо чесно вирішити, чи маєш ти підстави залишатися в цій групі.
Назар перевів погляд із синьої обкладинки на білі аркуші однокласників. Він міг відмовитися, покликати директора або вимагати, щоб повідомили матері. Але хлопець розумів: саме такої реакції від нього й чекають. Будь-який протест оголосять спробою ухилитися від перевірки, а прохання про допомогу — доказом того, що йому є що приховувати.
Усередині теки лежав документ без шкільної емблеми. Угорі першої сторінки дрібним шрифтом було надруковано: «Діагностична робота для учасників університетської математичної програми. Варіант B. Для внутрішнього користування». Назар повільно перечитав ці рядки й підвів очі. Сріблястий значок на жакеті Бондаренко спіймав бліде ранкове світло.
Роман Петрович подивився на годинник.
— Починайте, — розпорядилася вчителька.
Назар поклав на стіл батьків олівець, перегорнув сторінку й узявся переглядати завдання. Він поки не знав, звідки в Бондаренко цей матеріал, але зрозумів головне: перед ним не шкільна підсумкова. Будь-яка помилка мала стати зручним підтвердженням висновку, який дорослі вже сформулювали без нього.
Перші чотири хвилини він не зробив жодного запису. Навколо швидко шаруділи олівці, а Назар лише водив очима по сторінках. Батько вчив його не кидатися на перший приклад, а спершу оцінювати будову всієї роботи: де перевіряються знання, де терпіння, а де вміння розпізнати підступ.
Усього завдань було дванадцять. Спочатку йшли границі й похідні, далі — ряди, матриці, просторові вектори. Останні аркуші стосувалися теорії чисел і доведень, до яких у шкільному курсі вони ледь торкалися. Цей матеріал призначався не для одинадцятикласника, а для людини, яка вже впевнено опанувала основи вищої математики.
На другій сторінці Назар виявив дивину. Четверта задача вимагала знайти обернену матрицю й застосувати її до заданого вектора. Він двічі перевірив елементи й переконався: у другому рядку пропущено знак мінус. Із надрукованими даними визначник дорівнював нулю, отже, оберненої матриці не існувало. Після відновлення знака суперечність зникала.
На полях Назар акуратно написав, що припускає друкарську помилку в другому рядку, і лише тоді повернувся до початку. Піднімати руку він не став. Лариса Михайлівна стежила за ним із-за столу надто пильно. Будь-яке запитання вона могла подати як розгубленість.
Перший приклад виглядав громіздким, однак розв’язувався подвійним застосуванням правила Лопіталя. Назар упорався за кілька хвилин і поруч додав ще один варіант — через розклад у ряд. У другому завданні вимагалося неявне диференціювання, у третьому — обчислення пов’язаних швидкостей. Олівець рухався рівно, майже не лишаючи виправлень.
Математика давала те, чого Назарові так бракувало в розмовах із дорослими. Число не змінювало значення залежно від того, хто його вимовляв. Рівність або виконувалася, або ні; доведення витримувало перевірку або руйнувалося. Авторитетний тон не міг перетворити помилку на істину.
Бондаренко невдовзі помітила, що хлопець пише без зупину. Спершу вона вдавала, ніби зайнята журналом, потім підвелася й повільно пройшла між рядами. На партах решти лежали стандартні задачі за темами останнього півріччя. Біля них учителька затримувалася на кілька секунд, а поруч із Назаром зупинилася надовго.
На його аркуші вже були завершені два розв’язання — строгі перетворення, короткі пояснення, жодного безглуздого ланцюжка символів, який можна було б прийняти за спробу вгадати. Лариса Михайлівна випросталася, нічого не сказала й відійшла до вікна. Там вона похвалила учня, який іще не завершив перший приклад, але червону ручку стискала помітно сильніше.
Дарина Левченко, що сиділа в другому ряду, першою збагнула, що Назар отримав зовсім інший варіант. Синя обкладинка була цупкішою за шкільні бланки, а на верхньому аркуші не було назви школи. Дівчинка повернулася до нього. Назар ледь помітно похитав головою: зараз втручатися не треба. Дарина знову подивилася у свою роботу, хоч зосередитися вже не могла.
За кілька хвилин різницю помітив Влад Мироненко біля вікна, потім іще двоє учнів. Ніхто не наважувався перемовлятися, але звичайна екзаменаційна тиша стала важкою. Усім було ясно, що на останній парті відбувається щось неправильне. Незрозумілим лишалося тільки одне: як сказати про це, не поставивши під загрозу власну оцінку й рекомендацію…
