Роман Петрович і далі стояв біля задньої стіни. Він прийшов до кабінету, щоб засвідчити очікуваний провал: Бондаренко заздалегідь переконала його, ніби попередні оцінки Назара здобуті завдяки сторонній допомозі. Тепер завуч спостерігав зовсім іншу картину. Підліток не метався, не просив подовжити час, не зазирав до сусідів. Він просувався чужим для школи іспитом швидше, ніж багато однокласників звичайним варіантом.
Гнатюк раз у раз дивився на годинник, а тоді переводив погляд на вчительку. Вона вперто уникала зустрічатися з ним очима.
За двадцять хвилин Назар повернувся до четвертої задачі. Відновивши пропущений мінус, він обчислив визначник, отримав обернену матрицю й перевірив відповідь множенням. Усе збіглося. П’ята задача стосувалася параметричної кривої, шоста — збіжності ряду. Схожі прийоми їм показували, але формулювання університетського завдання вимагало значно суворішого обґрунтування.
Назар порівняв ряд із геометричною прогресією й побудував коротке доведення. Коли перечитував написане, пальці несподівано здригнулися. Причиною була не складність. Він уявив, як Бондаренко оголосить нестандартний спосіб неправильним, посилатиметься на невідповідність ключу й поставить нуль. Тоді знову лишаться тільки її впевнений голос і його нездатність змусити дорослих слухати.
У цю мить двері обережно відчинилися. До кабінету зайшов літній фізик Павло Андрійович Мельник. На ньому був темний в’язаний жилет, у руці — горнятко зі стертим написом. Перепросивши, він сказав, що забув тут лазерну указку.
Лариса Михайлівна кивнула на верхню шухляду свого столу. Однак Мельник попрямував до неї не навпростець, а вздовж парт. Проходячи повз Назара, він побачив синю теку, а тоді прочитав університетський рядок угорі аркуша. Фізик нічого не спитав. Лише подивився на Бондаренко довгим уважним поглядом. Вона відразу відвернулася до дошки.
Указки в шухляді не виявилося. Павло Андрійович зачинив її й мовчки вийшов. Після цього вчителька великими літерами написала на дошці, що до кінця лишається шістдесят хвилин, двічі підкреслила цифру й попередила: кожен зобов’язаний дивитися лише у свій аркуш, а розмова чи спроба побачити чужі відповіді призведе до анулювання результату.
Зверталася вона до всіх, але дивилася тільки на Назара. Він уже вивчав сьоме завдання — задачу з теорії чисел, якої на уроках не було. Кілька митей він не знаходив підходу. Усередині піднявся знайомий страх: не перед формулою, а перед можливістю виявитися саме таким, яким його заздалегідь назвали.
Назар відклав олівець і на секунду заплющив очі. У пам’яті спливла кухня, світло лампи над столом і батькова думка: якщо застряг, не чіпай умову — зміни те, на що дивишся. Тоді хлопець уявив невідоме число через остачі від ділення. У безформного прикладу з’явилася структура. Він виписав п’ять випадків, послідовно перевірив кожен і отримав відповідь.
Половина часу майже минула. Сім задач були завершені, а попереду чекали найважчі. Саме тоді Бондаренко вперше перестала переконливо вдавати спокій. Вона сіла, розгорнула журнал, тут же зачинила й знову відкрила його. Назар помітив це боковим зором і зрозумів: пастка поки не дала очікуваного результату.
Він іще не здогадувався, що небезпека для вчительки полягала не лише в його розв’язаннях, а й у самому документі. До середини іспиту атмосфера в кабінеті остаточно змінилася. Діти й далі мовчали, однак уже не були зайняті винятково своїми завданнями. Вони прислухалися до рухів біля останньої парти, де Назара олівець то пришвидшувався, то завмирав над аркушем.
Дарина майже закінчила стандартний варіант, але не квапилася здавати. Їй здавалося, що варто вийти — і все головне станеться без неї. Сусідка легко торкнулася її ліктя й очима показала на синю теку. Дарина кивнула. Обидві розуміли, що різні завдання видали навмисно, але розуміння ще не означало готовності виступити проти викладачки, яка ставила підсумкові оцінки й писала рекомендації. Одним зауваженням Бондаренко могла позбавити учня шансу на подальше навчання.
Так виникало шкільне мовчання. Не з цілковитої байдужості, а з обережного розрахунку: краще перечекати, не вирізнятися, не стати наступним.
Павло Андрійович тим часом зупинився в коридорі біля чергового столу. Він багато років викладав фізику й не любив робити висновки, доки не зібрано фактів. Спершу він зателефонував Наталії Василівні, керівниці математичного об’єднання. Відповіді не було. Тоді Мельник надіслав коротке повідомлення: у кабінеті триває підсумкова, одному учневі видали невідомий університетський матеріал, необхідно приїхати якнайшвидше.
Потім фізик попрямував до вчительської й перевірив теку із затвердженими екзаменаційними матеріалами. Усередині лежав лише стандартний білий варіант. Синьої діагностики ні в переліку, ні серед додатків не існувало.
Назар уже перейшов до восьмої задачі. Потрібно було скласти рівняння площини, що проходить через три задані точки. Ця тема була майже знайомою: різниці координат, два вектори, їхній векторний добуток. Він швидко завершив обчислення й перевірив відповідь підстановкою.
Над дев’ятим завданням стояв заголовок «Елементи абстрактної алгебри». Треба було визначити, чи утворюють оборотні цілочисельні матриці групу відносно множення, і підтвердити висновок доведенням або контрприкладом. У шкільній програмі нічого подібного не траплялося. По спині Назара пробіг холод. Згодом Бондаренко могла спокійно заявити, що він не володіє тим, чого йому ніхто не викладав.
Він згадав дві сторінки батькового зошита й чотири властивості: замкненість, асоціативність, наявність одиниці й оберненого елемента. Перші три умови виконувалися. Складність виникала з четвертою. Якщо визначник цілочисельної матриці не дорівнював одиниці або мінус одиниці, в оберненій з’являлися дробові значення, і вона покидала початкову множину.
Назар вибрав просту діагональну матрицю, виписав обернену й сформулював висновок. Строгість тексту й далі викликала сумнів, але всередині з’явилося полегшення. Він упорався не випадково: ключ до міркування багато років зберігався на пожовклому аркуші, залишеному батьком.
Бондаренко знову наблизилася до його столу.
— Просуваєшся?
— Розв’язую, Ларисо Михайлівно.
— Я бачу. Тільки пам’ятай: кількість списаних сторінок іще не свідчить про правильність.
Репліку почули кілька учнів. Влад насупився. Зазвичай під час підсумкової вчителька не зверталася до дітей і тим більше не оцінювала їхніх відповідей до перевірки. Назар промовчав. Він зрозумів, що Бондаренко намагається бодай голосом повернути собі колишню перевагу. Але тепер її попередження звучало радше як спроба переконати саму себе…
