Гнатюк не відповідав так довго, що тиша стала майже відчутною. Вранці між ним і вчителькою існувала негласна домовленість: вона проводить особливу перевірку, він своєю присутністю засвідчує її об’єктивність. Тепер ця домовленість обернулася пасткою вже для нього самого. Визнати знання означало стати учасником підміни; заперечити — пояснювати, чому завуч із першої хвилини бачив різні бланки й не втрутився.
— Мені повідомили, що завдання буде підвищеної складності, — нарешті промовив він. — Але я не знав, що це закрита університетська діагностика.
Бондаренко різко повернулася.
— Ми все обговорили вчора. Я показувала вам синю теку.
— Обкладинку, можливо, бачив. Змісту не вивчав.
Наталія Василівна не стала з’ясовувати, хто з них говорить точніше. Вона дістала чистий аркуш і записала обидві відповіді. Простий рух ручки справив більше враження, ніж гучне звинувачення: шкільна перепалка перетворювалася на фіксацію фактів.
Черненко попередила, що кожен дорослий письмово вкаже, що саме знав до іспиту. Учні зможуть дати пояснення добровільно, без тиску й без присутності Бондаренко.
— Ви влаштовуєте розслідування просто в класі? — холодно запитала та.
— Ні. Я зберігаю відомості до того, як спогади почнуть змінюватися.
Гнатюк опустив очі. Він надто добре знав звичний перебіг подібних конфліктів: до вечора з’являлися обережні уточнення, формулювання ставали зручнішими, а за день уже ніхто не міг точно пригадати, що чув.
Павла Андрійовича попросили принести копіювальну техніку й покликати директора. Синю роботу помістили в прозорий файл, звичайні екзаменаційні аркуші зібрали окремо. Лише після цього Оксана підійшла до сина й поклала руку йому на плече.
Тепер Назар відчув, наскільки виснажився. Пальці боліли, спина затерпла, в роті пересохло. Однак сильніше за тілесну втому лишалося відчуття, що він і далі сидить під чужим оцінювальним поглядом і зобов’язаний доводити право перебувати серед цих шістнадцяти учнів.
— Як ти? — запитала мати.
— Нормально.
— Не кажи так, якщо тобі зовсім не нормально.
У її обличчі не було ні паніки, ні жадоби негайної розправи. Лише важка зосередженість жінки, яка зрозуміла: її дитину навмисне поставили в принизливі умови, а вона нічого про це не знала.
— Я боявся, що не розв’яжу і ти розчаруєшся, — тихо зізнався Назар.
Оксана насупилася.
— Мене викликали не для того, щоб дивитися на твій провал. Мені сказали, ніби ти обманюєш школу. Тепер я бачу, хто намагався обдурити нас.
Бондаренко почула й не стрималася:
— Я нікого не обманювала. Вашому синові дали можливість підтвердити високий рівень.
— Можливість пропонують відкрито. Таємно влаштовують пастку.
Перш ніж учителька встигла заперечити, Черненко зупинила розмову. Усе подальше мало відбуватися при директорові.
За кілька хвилин з’явився Ігор Степанович Савчук. Зазвичай директор діяв обережно: спершу вислуховував адміністрацію, потім викладачів і лише тоді дітей із батьками. Але, побачивши закритий бланк у прозорому файлі, окремо зібрані роботи й записані пояснення, він зрозумів, що звичайною бесідою в кабінеті питання не завершиться.
Дорослих попросили пройти за ним. Учні лишалися на місцях до приходу іншого викладача. Перед тим як усі вийшли, Дарина підняла руку.
— Наталіє Василівно, можна сказати зараз?
— Кажи.
— До початку іспиту Лариса Михайлівна сказала Назарові, що ця робота покаже його справжній рівень і потім його переведуть.
Бондаренко відразу перебила дівчинку, заявивши, що та перекручує слова. Тоді Влад майже дослівно повторив іншу репліку: після сьогоднішнього дня вирішуватиметься, чи має Назар право залишатися в групі. Іще двоє учнів підтвердили, що чули те саме.
Роман Петрович заплющив очі. Він теж це чув. Кілька годин тому фраза здалася йому допустимим педагогічним тиском. Тепер вона свідчила про висновок, зроблений до перевірки.
У директорському кабінеті першою заговорила Бондаренко. Її версія звучала струнко. Учень нібито демонстрував оцінки, що не відповідали вихідному рівню; додаткова діагностика була потрібна для захисту академічних стандартів; різні завдання становили індивідуальний підхід; запрошення матері мало запобігти подальшим непорозумінням.
— Тобто ви очікували, що він отримає низький бал? — уточнив Савчук.
— Я очікувала об’єктивного результату.
— Чому тоді повідомили завучеві, що після іспиту буде вирішено питання про переведення?
Відповіді не було. Роман Петрович сидів на краю стільця й не дивився в її бік.
Наталія Василівна розклала перед директором білий шкільний варіант і синю діагностику.
— Це не індивідуалізація, — пояснила вона. — Перед нами дві різні системи оцінювання. Білий бланк впливає на шкільну оцінку, синій призначений для відбору до університетської програми. Зіставляти результати напряму не можна.
Савчук перегорнув Назарову роботу й затримався на поміченій друкарській помилці.
— Розв’язання вже перевіряли?
— Лише попередньо. Більшість виглядає правильними, але висновок має дати комісія.
Бондаренко вперше втратила рівний тон. Навіть кілька розв’язаних задач, заявила вона, не усувають сумнівів. Можливо, Назар бачив цей матеріал раніше.
— Я ніколи його не бачив, — сказав хлопець.
— Довести це неможливо.
Оксана подивилася на вчительку.
— А ви здатні довести протилежне?
Бондаренко не знайшла відповіді. У цю мить секретарка принесла роздруківку реєстраційного журналу: жодної університетської діагностики заклад офіційно не отримував. Але внизу бланка зберігся номер, що давав змогу з’ясувати, кому й коли видали комплект.
Директор розпорядився зв’язатися з програмою. Пальці Лариси Михайлівни повільно зімкнулися на підлокітнику. Досі вона сперечалася про педагогічні методи. Тепер належало з’ясувати, як закритий документ потрапив до її особистих речей. Уперше Назар помітив у її очах не роздратування й не зверхність, а справжній страх…
