Наступного ранку Назар прийшов разом із матір’ю. Засідання призначили на десяту, але попросили з’явитися заздалегідь. У приймальні вже чекали Аліна з матір’ю, Богдан і ще двоє колишніх учнів Бондаренко. Люди тримали на колінах теки, старі зошити, роздруківки листування й говорили пошепки. У кожного була невелика історія, яку ще недавно він вважав особистою невдачею. Опинившись поруч, ці історії почали складатися в спільну картину.
Назар відчував тягар, хоча більше не був єдиним, чиї слова перевіряли. Масштаб того, що відкрилося, не приносив утіхи. Навпаки, хлопець думав: якби синя тека не потрапила саме до нього, решта дітей, можливо, так і вірили б, що самі виявилися недостатньо здібними.
Комісія зібралася в директорському кабінеті. Лариса Михайлівна з’явилася з представником профспілки й підготовленим поясненням. Виглядала вона бездоганно зібраною, тільки на темному костюмі більше не було сріблястої університетської емблеми. Назар одразу помітив її відсутність. Бондаренко привіталася з усіма, але на хлопця не подивилася.
Роман Петрович сидів окремо, ближче до вікна. За кілька днів він ніби постарів. Перед ним лежали копії документів про переведення, під якими стояли його підписи.
Голова комісії роз’яснила порядок: спершу комісія уточнить обставини п’ятничного іспиту, потім перевірить походження знань Назара, після чого перейде до попередніх рішень щодо інших дітей. Перебивати, тиснути на учасників або оцінювати їхні особистості заборонялося. Усі запитання мали стосуватися дій і фактів.
Бондаренко попросила слово першою. Вона визнала використання незатвердженого матеріалу, назвавши це процедурною помилкою. Однак, за її словами, високий результат не виключав того, що учень бачив задачі заздалегідь. Оскільки в роботі застосовувалися методи, відсутні у шкільній програмі, слід було перевірити старий батьків зошит: чи не містилися там розв’язання саме цього варіанта.
У Назара стислося в животі. Зошит лежав у рюкзаку. Він приніс його добровільно, хоч усю дорогу вагався. Це була єдина річ батька, яку він ніколи нікому не віддавав. Тепер незнайомі люди збиралися гортати вицвілі записи, дати й короткі особисті нотатки.
— Я згоден показати потрібні сторінки, — сказав хлопець. — Але прошу не забирати зошит і не копіювати те, що не стосується задач.
Голова комісії прийняла умову. Наталія Василівна й запрошений викладач університету сіли за окремий стіл. Назар розгорнув знайомі місця: властивості групи, теорему про порядок елемента, приклад із цілочисельною матрицею. Формулювання не збігалися з діагностикою. Перед ними були звичайні навчальні записи багаторічної давнини, що підтверджували дати, пожовклі краї паперу й вицвіле чорнило.
Викладач довго зіставляв аркуші з екзаменаційною роботою.
— Готових розв’язань тут немає, — підсумував він. — Є основні означення й окремі приклади. Сильний учень міг, спираючись на них, самостійно відновити міркування, але прямого збігу з діагностичним варіантом ми не бачимо.
Бондаренко припустила, що Назар міг ознайомитися з якимись іншими матеріалами.
— З якими саме? — уточнила голова комісії.
— Я не можу знати.
— Тоді це лише припущення.
Запала пауза. Раніше впевненої інтонації Лариси Михайлівни вистачало, щоб сумнів сприйняли за доказ. Тепер кожне твердження вимагало опори.
Наталія Василівна запропонувала незалежну перевірку: не новий публічний іспит, а коротку усну співбесіду за двома задачами, складеними вранці запрошеним викладачем. Назар погодився. Йому дали чистий аркуш і попросили вголос пояснювати хід міркувань.
Перша задача стосувалася збіжності послідовності. У другій потрібно було дослідити властивість матриць. Назар помилився в позначенні, зупинився, сам помітив неточність і виправив її. Над наступним пунктом довго мовчав, а тоді побудував контрприклад. Експерт ставив уточнювальні запитання спокійно, не підказуючи й не намагаючись збентежити.
За двадцять хвилин він повідомив комісії: знання Назара системні й не могли бути механічно завчені з готового аркуша. Той, хто запам’ятав лише відповіді, зазвичай губиться за зміни умови або додаткового запитання. Назар же розумів означення й застосовував їх у новій ситуації.
Оксана вперше за все засідання вільно видихнула. Син відклав олівець. Він відчував не радість, а втомлене полегшення: знову довелося підтверджувати очевидне, зате тепер перевірка була зрозумілою, однаковою й шанобливою. Помилка в таких умовах не перетворювалася на доказ його неповноцінності…
