— На найближчі дві години ви — моя дружина. Чиста, скромна і, бажано, безмовна. Він вимовив це абсолютно рівним тоном, без тіні усмішки, наче замовляв подвійне еспресо у кав’ярні. Я рефлекторно випросталася від несподіванки, до біління в кісточках стискаючи в руках мокру ганчірку для підлоги. У ніс різко вдарив хімічний запах цитрусового освіжувача, який я щойно розпорошила в переговорній.
За моєю спиною залишався повний кошик паперового сміття, ледь розпочатий вечірній обхід поверху та бубнявий голос начальника охорони в навушнику. А просто переді мною стояла людина в бездоганному костюмі, вартість якого перевищувала мій річний дохід. У його погляді не читалося ні благання, ні загравання — тільки холодний, сухий розрахунок. — Оплата буде в подвійному розмірі від вашого місячного окладу. Готівкою або на картку, як побажаєте.
Вам не потрібно нічого говорити, ваше завдання — просто сидіти поруч і створювати фон. Він простягнув мені коробку — матову, чорну, з тисненим логотипом. Усередині, перекладена папером, що шарудів, лежала блідо-блакитна сукня. Я не відразу знайшлася з відповіддю, бо в голові, як на зло, крутилася абсолютно безглузда, недоречна думка: «Я ж забула вилити відро перед початком зміни, вода засмердиться».
— Це якийсь розіграш? — нарешті вичавила я, дивлячись то на коробку, то на нього. — Це переговори. Критично важливі для компанії. Мені потрібна роль, а ваша зовнішність… — він зробив паузу, окидаючи мене швидким поглядом. — Підійде ідеально. Він ледь помітно посміхнувся, швидше кутиками очей. У цей момент у кінці коридору з’явився охоронець.
Він завмер біля стіни мовчазно й нерухомо, немов тінь, що чекає на наказ. — Вирішуйте, Галино. Час спливає, а затори в центрі Києва ніхто не скасовував, — додав Олександр, дивлячись на годинник. Через десять хвилин я стояла в душовій кімнаті для персоналу і дивилася на своє відображення в дзеркалі над раковиною. Волосся я зібрала в суворий, тугий пучок, відкривши шию.
Макіяж нанесла мінімальний, лише щоб освіжити обличчя і приховати втому. Ми з цією жінкою в дзеркалі були схожі як дві краплі води, але водночас абсолютно різні. Я більше не викладач вишу. Я — прибиральниця, клінінг-менеджер, як тепер модно писати у трудових книжках. Але чому саме зараз, дивлячись на цей суворий силует, я знову почуваюся вчителем перед лекцією?
Пальці зрадливо тремтіли, коли я застібала тонкий ремінець на дорогих туфлях. Усе на мені було чуже, з чужого плеча. Але десь глибоко всередині щось клацнуло й увімкнулося, наче людина, яка спала летаргічним сном, раптом розплющила очі. Через двадцять хвилин я вже сиділа в шкіряному салоні чорного Мерседеса, розглядаючи своє відображення в тонованому склі. Олександр розташувався поруч, занурений у вивчення документів.
Він перегортав сторінки з тихим шелестом, не звертаючи на мене уваги. — Не бійтеся, — сказав він раптом, не відриваючись від паперів. — Ніхто не стане вас допитувати. Вас просто повинні побачити поруч зі мною. — А якщо хтось упізнає? — тихо, майже пошепки уточнила я. — Світ тісний. Він коротко посміхнувся, закриваючи папку.
— Вони не знають, хто ви насправді, а ви не зобов’язані бути кимось конкретним. Просто будьте поруч, цього достатньо. Машина плавно звернула зі жвавої траси. У світлі фар майнув вказівник елітного заміського клубу. Територія була схожа на фортецю: периметр під охороною, доглянуті алеї з ландшафтним підсвічуванням, ковані ворота з вензелями. На парковці в ряд вишикувалися люксові автомобілі, вартість кожного з яких дорівнювала бюджету невеликого українського містечка.
Я ступала за Олександром слід у слід, наче потрапила в інше життя або паралельну реальність. — Познайомтеся, моя дружина, — представляв він мене, злегка торкаючись мого ліктя. — Лікар у минулому, зараз взяла паузу, відпочиває від медицини. Я кивала. Посміхалася кутиками губ, стримано і ввічливо. Ніхто не ставив зайвих запитань, ці люди цінували особисті кордони, коли це стосувалося їхнього кола.
Лише один із партнерів пробурмотів собі під ніс:
