Коли Ірина дізналася про те, що вона вагітна, у неї почалася паніка. Головна проблема полягала в тому, що її батьки взагалі не знали про те, що у їхньої дочки був роман із чоловіком. Ірині тоді було лише 23 роки.
Вона була молодою та наївною дівчиною, яка вірила у казки про кохання. У ці казки повірити її змусили любовні романи, які вона запоєм перечитувала вечорами після того, як поверталася спочатку зі школи, а потім з інституту. У кожному прочитаному нею романі головним героєм виявлявся прекрасний чоловік, який кохав свою не менш прекрасну жінку і був готовий на все заради того, щоб вона була щасливою.
Тоді Ірина й повірила в те, що існують такі почуття, беззастережно справжні, які не вимагають жодних доказів. Коли дівчині виповнилося 20 років, вона познайомилася з уже не дуже молодим, але досить цікавим чоловіком, який змусив її повірити в те, що він закоханий у неї по-справжньому. Для Ірини цей чоловік і став справжнім героєм її роману.
Їхнє знайомство відбулося в інституті, де навчалася Ірина і куди чоловік прийшов для того, щоб прочитати лекцію. Тоді міркування Миколи Івановича здалися Ірині настільки глобальними, настільки правильними й логічними, що вона заслухалася його і після закінчення лекції ставила йому найбільше запитань. Сама Ірина навчалася на факультеті політології, і не тому, що її змусили обрати цю спеціалізацію батьки, а тому, що вона була їй цікава.
Це пішло ще від її діда, який дуже сильно захоплювався обстановкою в країні та часом висловлював досить цікаві думки вголос. Сам дідусь усе життя пропрацював на заводі звичайним начальником цеху, але кожен виступ голови та представників влади й партій, а також будь-які політичні зміни в країні він відстежував особливо завзято. Саме завдяки йому Ірина вирішила пов’язати свою майбутню професію з цією сферою діяльності.
Виступ у їхньому інституті на лекції Миколи Івановича, який на той момент був мером міста, справив на Ірину величезне враження. По-перше, їй було дуже цікаво побачити наживо самого мера, а по-друге — почути його думку про перспективи розвитку ситуації загалом у їхній країні та у світі. Розповідь мера настільки захопила Ірину, що вона невідривно слухала його всі ті дві години, що він виступав, поки інші студенти нудьгуючи позіхали в аудиторії.
Звісно, і сам Микола Іванович не міг не звернути уваги на таку захоплену його промовами студентку. Чоловікові лестило те, що дівчина зацікавилася не лише його словами, а й ним самим. Принаймні, так здалося Миколі Івановичу на їхній першій зустрічі.
Після закінчення лекції Микола Іванович сам підійшов до Ірини. Він простягнув руку і ввічливо представився:
— Добрий день. Мене звати Микола Іванович Гущин, і я є мером цього міста. Але, наскільки я знаю, ви вже в курсі того, хто саме перед вами стоїть.
Ірина тоді дуже сильно зніяковіла і густо почервоніла. Вона потиснула простягнуту мером руку і скромно опустила очі:
— Так, звісно ж. Я вас знаю і дуже багато про вас чула. Мені дуже близька ваша тактика керівництва містом, і мені дуже сподобалося те, як ви міркували про ситуацію в країні та у світі.
— Вам подобається політика? — Микола Іванович широко посміхнувся. — На мій погляд, жінки не дуже часто йдуть у цю сферу діяльності, та й, чесно кажучи, не дуже багато розуміють у ній.
Але з цим Ірина не могла погодитися, тому між ними виникла хвилинна суперечка, в результаті якої дівчину запросив на побачення сам мер міста.
— Ірочко, ви мені здалися дуже розумною і розсудливою дівчиною, — сказав Микола Іванович, на прощання потискаючи Ірині руку. — Ви розумієте, що я — особа досить-таки знаменита і помітна в цьому місті, тому найкраще нікому не знати про те, що я вас запросив, так би мовити, на вечерю.
Ірина розуміюче кивнула. Вона чудово усвідомлювала, що мер міста, будучи одруженим чоловіком, а також маючи свій власний авторитет, не може просто так «світитися» в компанії молодої студентки, нехай навіть і такої, що навчається за напрямком, пов’язаним з його діяльністю. Своїм батькам Ірина збрехала, сказавши, що йде на зустріч із подругами.
Але та зустріч, на якій дівчина побувала того вечора, повністю змінила все її життя. Розмова з Миколою Івановичем захоплювала її все більше і більше. Їй подобалося, як міркував чоловік. Їй були близькі його погляди, і дівчина могла ділитися з ним тією інформацією, якою не могла поділитися ні з ким зі своїх друзів та родичів. Окрім її діда, якому було вже дуже багато років, ніхто більше в її оточенні не цікавився цією темою. Тому для Ірини знайомство з Миколою Івановичем стало справжньою розрадою в плані різнобічного розвитку, близького до того, що було їй дуже цікаво.
Того вечора вони тільки розмовляли. А потім Микола Іванович на своєму службовому автомобілі довіз її до будинку…
— Що я скажу батькам про те, де я була? — запитала Ірина у Миколи Івановича, дивлячись на годинник і розуміючи, що було вже пізно.
Чоловік розуміюче взяв її руку у свою і стиснув її. Дівчина відчула теплоту його долонь і раптом відчула якийсь особливий приплив ніжності до цієї людини. Ні до кого раніше Ірина не відчувала такої теплоти й ні з ким не відчувала такої душевної близькості, як це було з цим не дуже молодим, але таким цікавим для неї чоловіком.
— Ірочко, просто скажіть батькам, що забалакалися з подружками. Не мені ж вас вчити тому, що потрібно говорити батькам для того, щоб вони не здогадалися про те, що у вас було таємне побачення з молодим чоловіком.
— А у нас із вами таємне побачення? — Ірина здивовано підняла брови, змусивши Миколу Івановича знову широко посміхнутися.
Про «молодого чоловіка» вона промовчала, хоча б тому, що не наважилася б нагадати про вік такій авторитетній людині, як мер міста.
— Можна сказати й так. Уявіть собі, що у нас із вами було справжнє перше побачення, в результаті якого мені б хотілося запросити вас на друге.
Своїм тихим оксамитовим голосом Микола Іванович буквально заворожив Ірину. Вона відчула себе на мить якоюсь особливою дівчиною. Дівчиною, на друге побачення з якою хотів піти сам мер міста.
Але вдома ніхто не запитав у Ірини, чому вона так сильно затрималася. Батьки вже збиралися лягати спати, тому пізній прихід Ірини був для них лише поштовхом до того, щоб піти й нарешті лягти відпочивати. Батьки дівчини працювали на фабриці з виробництва тканин та одягу. Ця фабрика була одним із містоутворюючих підприємств у їхньому невеликому містечку, і тому робота на ній була особливо відповідальним заняттям.
Бажання Ірини займатися політикою було сприйнято обома батьками, далекими від цієї сфери діяльності, досить позитивно. Це сталося з тієї простої причини, що ні мати, ні батько нічого не розуміли в цьому, але бачили явний інтерес дочки до далеко не жіночого виду діяльності й не противилися її вибору.
Найбільше радів за неї рідний дід, який обожнював політичні програми й бачив перспективи в майбутньому тієї людини, яка буде близькою до політики.
— Повір мені, — говорив він своїй онучці, — політика — це те, в чому ніхто нічого не розуміє. Якщо ти навчишся розбиратися в тонкощах цієї справи, ти зможеш не тільки вміло керувати й впливати на певні важелі як у місті, так і в країні, але ще й знати те, про що можуть тільки здогадуватися інші люди.
Ірина розуміла те, про що говорив її дід. Саме там, нагорі, вирішувалися долі найпростіших людей, і якщо стати близькою людиною до цих самих верхів, можна було заздалегідь передбачити хід подій і вчасно змінити свою долю, долі своїх близьких. Тому від спілкування з Миколою Івановичем Ірина ні в якому разі не збиралася відмовлятися.
Справа була навіть не в тому, що він був близьким до верхівки влади, а й у тому, що він їй подобався як чоловік. Поступово їхні стосунки переростали зі звичайного спілкування в більш близьке. Непомітно для себе Ірина раптом зрозуміла, що закохалася в Миколу Івановича і нічого не могла із собою вдіяти.
Вона розуміла, що її почуття неправильні, бо чоловік був одружений, але він сам тягнувся до неї, а вона не могла відмовити йому в тій близькості, якої він від неї вимагав. Так, Микола Іванович був досить вимогливим чоловіком, бо був не простою людиною, а вмілим управлінцем, який, як казав дід Ірини, вміло впливає на потрібні важелі й тисне на них у певних ситуаціях. Йому подобалася Ірина, і тому він робив усе для того, щоб домогтися її максимальної уваги до себе.
Миколі Івановичу це вдавалося цілком успішно. Вже через півроку їхніх стосунків, які були таємними для всього їхнього оточення, Ірина була по вуха закохана в цього чоловіка і була готова йти за ним на край світу. Він замінив їй і батька, і друга, і близького чоловіка, і коханця.
У Миколі Івановичі були зосереджені всі найважливіші риси людини, з якою б Ірина хотіла провести все своє життя. Попри те, що вона віддавала перевагу політиці, в її житті, як і в житті будь-якої жінки, залишалося місце для кохання, а всю інформацію про любовні стосунки між чоловіком і жінкою вона черпала з любовних романів, бо інших прикладів перед її очима не було. Хіба що її власні батьки, які ставилися один до одного швидше як друзі, але не як закохані одне в одного чоловік і жінка.
Кілька разів Ірина бачила Миколу Івановича в компанії своєї дружини. Його дружина була приблизно одного віку зі своїм чоловіком, тобто їй було трохи за п’ятдесят. Дітей у них не було, тому подружжя всюди перебувало удвох…
