Він із силою вирвав з рук Ірини дитину, а вона, яка хотіла щось заперечити, побачила розлючене обличчя Миколи Івановича і замовкла. Він виніс дитину з палати, і відтоді Ірина більше не бачила свого сина. Їй принесли документи, а вона їх мовчки підписала. Всередині все розривалося від болю і жалю, але повернути нічого було не можна. Вона своїми власними руками поставила підпис у документах, в яких йшлося про відмову від сина.
Ірина спробувала додзвонитися Гущину, але той уже не брав слухавку. Якийсь чоловік у чорному костюмі привіз їй у лікарню кілька пачок із грошима. Це був відкуп від неї. За ці гроші Ірина продала свою дитину, як і хотіла. Тільки от усередині все переверталося від ненависті до себе самої, від почуття презирства і від туги за малюком, який здавався їй найріднішою і найголовнішою людиною в її житті.
— Ми вас виписуємо, але настійно рекомендуємо звернутися в жіночу консультацію, — суворим голосом сказав Ірині лікар, який підписав документи на виписку. — Вам необхідне подальше обстеження і лікування.
— Лікування? — байдуже запитала Ірина, дивлячись у документи. — Навіщо? Від чого мене лікувати?
Лікар із подивом подивився на неї.
— У вас були важкі пологи, в результаті яких ви втратили можливість народжувати. Вам лікарі нічого не говорили?
— Що? — Ірина втупилася на чоловіка в білому халаті. — Що він говорив?
Може, це був дурний жарт або спроба Гущина наостанок добити її остаточно?
— Як це втратила? Я більше не можу мати дітей?
— На жаль, так, — лікар кивнув. — Ось тут написаний ваш діагноз, і вам слід якнайшвидше звернутися до лікаря для призначення гормональної терапії.
З лікарні Ірина вийшла на ватних ногах. У сумці в неї лежали документи, в яких чорним по білому було написано про те, що вона була безплідною. Важкі пологи, що закінчилися операцією, стали причиною її безпліддя. Тепер про світле майбутнє, в якому в Ірини буде справжня сім’я і діти, можна було забути назавжди. Зате десь був її рідний син, єдина дитина Ірини, яку вона власними руками віддала його батькові, що заплатив їй хороші відступні.
Після візиту до іншого лікаря діагноз був підтверджений. Ірина перебувала в паніці, а тут ще гормональна перебудова організму після пологів. Дівчина постійно плакала, їй не вистачало повітря в легенях. Її мучили кошмари в ті недовгі проміжки часу, коли Ірині вдавалося провалитися в сон. Щоразу їй снилася маленька дитина, яку вона тримала на руках і яку в неї забирав Гущин. У цих снах Гущин не був людиною. Він був страшним монстром з червоними очима, з рота у якого виривалися язики полум’я. Страшна людина залишалася страшною навіть у снах в Ірини.
Вона зірвалася, поїхала в місто, виглядала Гущина з дружиною і дитиною. Всього один раз їй вдалося побачити Миколу Івановича, який гуляв із візком, але підійти до нього Ірина так і не наважилася. Вона боялася цього чоловіка, людини, яка могла одним клацанням пальців знищити і її, і її сім’ю…
Повернувшись до столиці, Ірина постаралася про все забути, влаштувалася на роботу секретарем, з’їхала з квартири, яку їй винаймав Гущин, перебравшись у передмістя. Звідти вона щодня по дві години добиралася до роботи, а потім стільки ж їхала назад. Ці тривалі поїздки вимотували, зате допомагали не думати про те, що відбувалося всередині у нещасної жінки, яка залишилася без дитини й без можливості мати інших дітей.
Усі гроші, отримані від Гущина, Ірина перевела на рахунок дитячого реабілітаційного центру, не залишивши собі ні копійки. Ці гроші здавалися їй брудними, вони нагадували Ірині про її страшний вчинок, розплачуватися за який належало все життя, що залишилося.
Через рік після народження дитини Ірина трохи заспокоїлася. Вона познайомилася з чоловіком, який жив по сусідству, між ними зав’язалися дружні стосунки. Ще через кілька місяців дружні стосунки переросли в більш серйозні, і до весни Ірина переїхала зі знімної квартири в однокімнатну квартиру Вадима.
— Я хочу познайомити тебе з моєю мамою, — урочисто оголосив він. — Вона живе в сусідньому будинку, і до цього я не наважувався сказати їй про те, що у мене є ти.
— Чому? — здивувалася Ірина. — Тобі 30 років, навіщо приховувати від матері своє особисте життя?
Вадим зам’явся.
— Просто мама досі переживає через те, що я розлучився з першою дружиною. Вона дуже сильно любить Олесю, не може мені пробачити того, що я зважився на розлучення.
— А чому ви розлучилися? — запитала Ірина без особливого інтересу.
Хоч їй і подобався Вадим, їй було добре поруч із ним. Величезних почуттів, таких, які Ірина відчувала до Гущина, а потім і до Петра, у неї не було. Наче хтось вилучив з організму Ірини датчик, який відповідав за любов до чоловіків.
— Вона зрадила мені, — коротко відповів Вадим, а Ірина вирішила, що не буде лізти в особисте життя свого нинішнього коханого.
Мати Вадима явно не була рада тому, що її син з’їхався з жінкою з провінції. Корінні столичні не дуже любили вітати людей з периферії, і Анна Ігорівна була однією з тих матерів, які не були в захваті від того, що їхні чада зв’язувалися з «селючками».
— Ірочко, а чим ви займаєтеся? — запитала Анна Ігорівна, якось по-особливому недружелюбно вимовляючи ім’я Ірини і вдивляючись їй в обличчя чіпким поглядом.
— Я працюю, — відповіла Ірина, дивлячись на незворушне обличчя Вадима, — секретарем. За освітою я політтехнолог, певний час працювала в піар-агентстві, потім звільнилася і влаштувалася на роботу помічником керівника.
— Чому ж ви не стали й далі працювати за фахом? — з цікавістю запитала мати Вадима, а сама продовжувала буравити Ірину поглядом, ніби намагалася наскрізь побачити свою співрозмовницю…
