Просторий бенкетний зал заміського ресторанного комплексу «Золота долина», що затишно розташувався в одному з найпрестижніших передмість Києва, цього вечора буквально потопав у золотистому сяйві вогнів. Приміщення освітлювалося гігантськими кришталевими люстрами, кожна з яких своїми габаритами могла б посперечатися з колесом потужного позашляховика, а тисячі мініатюрних дзеркальних елементів декору відкидали сліпучі відблиски, створюючи ефект чарівного мерехтіння. Це була ожила казка наяву: шалено дорога, зухвало розкішна і продумана організаторами до найдрібніших, ледь вловимих деталей.
По всьому периметру величезного залу в масивних підлогових вазах височіли білосніжні королівські орхідеї, стіни прикрашали спадаючі драпірування з натурального шовку благородного відтінку слонової кістки, а слух присутніх гостей тішила вишукана жива музика у віртуозному виконанні професійного струнного квартету. Це було те саме «весілля мрії», ідеальне торжество, про яке зазвичай пишуть захоплені статті в елітних глянцевих журналах і яке потім роками із заздрістю обговорюють у соціальних мережах. Однак особисто для мене цей вечір, що обіцяв бути казковим, перетворився на персональну філію пекла рівно в ту секунду, коли я виявила номер свого столика, виведений бездоганним каліграфічним почерком на дизайнерській картці розсадки гостей.
Столик номер дванадцять. Останній, найдальший стіл у цьому величезному залі. Він був надійно схований у глухому кутку, в безпосередній близькості від дверей службового входу на кухню, що вічно розчинялися, звідки буквально кожні тридцять секунд вилітали замилені офіціанти з важкими тацями, раз у раз зачіпаючи спинку мого крісла і кидаючи квапливі вибачення на бігу. Насичений, густий запах смаженого м’яса, безперервний дзвін посуду і приглушені крики кухарів стали моєю єдиною компанією протягом цього нескінченно довгого вечора.
Дозвольте представитися: мене звати Оксана, мені тридцять два роки, і останні вісім років я обіймаю посаду провідного спеціаліста з маркетингу в одній з найбільших IT-компаній Києва. Моє життя — це насичений, стрімкий потік, наповнений захопливими проєктами, регулярними відрядженнями до країн Європи та серйозними професійними досягненнями, якими я щиро і заслужено пишаюся. У мене є власна простора квартира в сучасному житловому комплексі, придбана виключно на мої особисті, чесно зароблені гроші, без найменшої фінансової допомоги з боку батьків.
У мене є пристрасть, яка наповнює мене енергією: я просто обожнюю піші гірські походи, вже підкорила кілька серйозних вершин наших рідних Карпат і тепер всерйоз планую експедицію в Альпи. Мене оточують вірні друзі, у мене є цікаві захоплення і чіткі, амбітні плани на майбутнє. Але для моєї молодшої сестри Олесі всі ці досягнення не мали абсолютно ніякої ваги, немов вони були порожнім звуком.
В її очах я була і залишалася головним сімейним розчаруванням, живим докором і настирливим нагадуванням про те, що «біологічний годинник цокає», а особисте життя так і не складається. В її картині світу жінка без чоловіка — це неповноцінна істота, якась жалюгідна половинка, що ніяк не може знайти свою другу частину. Ми з Олесею ніколи не були по-справжньому близькі, незважаючи на те, що є рідними сестрами.
Різниця у віці в нас становить усього чотири роки, але психологічна прірва між нами завжди була розміром з Гранд-Каньйон. Вона завжди була молодшенькою, маминою улюбленицею, дівчинкою, яку потрібно постійно опікати й плекати. Але після того, як півтора року тому вона заручилася з Богданом, успішним інвестиційним банкіром з дуже заможної київської сім’ї, що володіє мережею ресторанів і кількома об’єктами елітної нерухомості в центрі міста, наше холодне суперництво перетворилося на справжню війну.
Це була одностороння війна, тому що я довгий час навіть не усвідомлювала, що перебуваю на полі бою і повинна тримати оборону. А Олеся вже щосили святкувала свої перемоги, з неприхованим задоволенням розтоптуючи мою людську гідність при кожній зручній нагоді.
— Оксаночко, а може, тобі спробувати знову встановити ці додатки для знайомств? — питала вона з такою показною, нудотною турботою за сімейними вечерями у батьків, що мені хотілося перекинути на неї тарілку з гарячим борщем. — Ти знаєш, там зараз сидять усі, навіть дуже серйозні й забезпечені чоловіки. Просто потрібно скласти правильний, привабливий профіль.
— Хочеш, я тобі допоможу з цим?
