До самого кінця вечора Максим не відходив від мене ні на крок, і це перетворилося на справжню виставу, яка затьмарила навіть саме весілля. Коли подали основну страву вечері — вишукані стейки з гарніром і соусами, він спокійно покликав адміністратора ресторану і попросив пересадити нас за інший стіл, пославшись на якісь дієтичні обмеження, пов’язані із запахами кухні, які провокують у нього мігрень.
Персонал, очевидно знаючи, хто такий Максим і з якої він сім’ї, миттєво і без зайвих питань виконав прохання. Буквально через п’ять хвилин наш стіл — той самий ганебний дванадцятий стіл для невдах — був перенесений практично в самий центр залу, прямо перед сценою, на найвидніше місце, куди падало світло софітів і звідки відкривався найкращий вид на все, що відбувається.
Ефект був приголомшливим. Друзі та колеги Олесі, які ще три години тому старанно ігнорували моє існування, тепер самі підходили до нашого столу, намагалися зав’язати світську розмову, питали, де і коли ми з Максимом познайомилися, як довго зустрічаємося, чи серйозно все між нами.
Родичі Богдана, які дивилися на мене зверхньо й обсипали непроханими порадами, тепер виявляли непідробну, майже рабську цікавість, намагаючись втертися в довіру. Навіть Галина Петрівна, та сама тітонька, що радила мені ходити до церкви й молитися про чоловіка, тепер світилася зовсім іншим ставленням.
Коли вона дізналася (а Наталя, звичайно, не втрималася і рознесла інформацію по всьому залу), що Максим — успішний IT-підприємець, який закінчив престижний Київський національний економічний університет, розвиває свій бізнес у Празі й володіє частками в кількох європейських стартапах, її тон миттєво, чарівним чином змінився на сто вісімдесят градусів.
— Ось це так, Оксаночко, ну ти даєш! — вигукнула вона, підсідаючи до нас з келихом шампанського і сяючою посмішкою. — Чому ж ти раніше мовчала, приховувала, що у тебе такий гідний, перспективний молодий чоловік? Ми б зовсім по-іншому… Ну, загалом, ми б знали. Максиме, любенький, а ви не думали про повернення до Києва? Тут такі перспективи зараз, такі можливості…
Я сиділа, посміхалася і спостерігала за цим спектаклем лицемірства з дивним почуттям. З одного боку, це було приємно — бачити, як змінюється ставлення, як люди, які годину тому шкодували мене, тепер заздрять. З іншого — було гірко усвідомлювати, що моя цінність в очах цих людей зросла не тому, що я змінилася або вони дізналися мене краще. А просто тому, що поруч зі мною опинився «правильний» чоловік з правильним статусом і правильним банківським рахунком.
Але справжній, абсолютний тріумф, кульмінація всього вечора трапилася під час традиційної церемонії кидання підв’язки нареченої. Коли Богдан, уже добряче напідпитку і веселий, готувався кинути підв’язку неодруженим чоловікам, що зібралися на танцполі з жартами, підколюваннями і п’яними вигуками, Максим спокійно, без метушні піднявся зі свого місця і вийшов у центр — впевнений і розслаблений, ніби це було його власне свято, а не весілля двоюрідного брата.
— Максиме, стривай, ти ж начебто не холостяк! — вигукнула Олеся, і в її голосі прорізалася справжня, неприкрита паніка. — Ти ж з Оксаною. Це для неодружених.
Він обернувся, подивився спочатку на мене, потім на Олесю, і на його губах з’явилася та сама легка, обеззброююча напівусмішка.
— Технічно я все ще холостяк, Лесю. Просто ми з Оксаною не поспішаємо з офіційностями, пізнаємо один одного заново, не поспішаємо. Насолоджуємося процесом.
Підв’язка, ніби підкоряючись якійсь вищій, іронічній справедливості долі, описала дугу в повітрі й впала прямо в руки Максима. Не знаю, чи випадково Богдан направив її саме туди, чи це дійсно була чиста випадковість, гра долі, але ефект перевершив усі мої найсміливіші очікування і фантазії.
За старою весільною традицією чоловік, який зловив підв’язку, повинен надіти її на ногу дівчині, яка зловила букет нареченої. Але Іванка, двадцятичотирирічна кузина Богдана, вже давним-давно пішла на вулицю курити й базікати з подружками, абсолютно забувши про всі ці традиції та ритуали.
— Ой, здається, у нас проблема. Дівчина з букетом зникла, — оголосив ведучий Андрій з удаваним засмученням. — Потрібна терміново доброволиця. Хто хоче приміряти щасливу підв’язку?
