— Зроби вигляд, що ти зі мною.
Я різко обернулася і побачила чоловіка, який немов зійшов з обкладинки ділового журналу. Високий, близько ста дев’яноста сантиметрів, з атлетичною статурою, яку навіть ідеально пошитий темно-сірий костюм не міг повністю приховати. Темне волосся з легкою благородною сивиною на скронях, що надавало йому солідності. Сильна, вольова лінія підборіддя. І очі — теплі, карі, уважні, з іскорками чогось схожого на співчуття і рішучість.
— Перепрошую? — видихнула я, не вірячи своїм вухам і думаючи, що мені почулося через шум.
— Твоя сестра вже хвилин десять-п’ятнадцять стоїть он там, біля бару, — він кивнув убік, де дійсно виднілася білосніжна фігура Олесі. — І розповідає моєму колезі Віталію, як вона щиро переживає за тебе, тому що ти ніяк не можеш знайти чоловіка і налагодити особисте життя. Дуже зворушливо шкодує тебе. Думаю, ти не давала їй дозволу ділитися подробицями твого інтимного життя зі сторонніми людьми на її власному весіллі.
Він говорив спокійно, майже недбало, але в голосі звучала іронія і якесь глибоке розуміння ситуації. Я простежила за його поглядом і дійсно побачила сестру, яка жваво жестикулювала в мій бік, схилившись до вуха того самого Віталія, що давав мені поради про «зниження вимог». Її обличчя виражало перебільшену заклопотаність, а жести були сповнені показної драматичності.
— Ти не проти, якщо я сяду поруч і зроблю вигляд, що ми разом? — запитав незнайомець, але в голосі звучало, що рішення вже прийнято, і він просто робить мені послугу, яку неввічливо було б відкинути.
Я мовчки похитала головою, не в силах вимовити ні слова. Горло здавив клубок емоцій: полегшення, вдячності, недовіри. Вперше за весь цей кошмарний, принизливий вечір я відчула себе не невидимкою, не об’єктом жалості, не сімейною ганьбою, а просто людиною. Живою людиною, яку хтось помітив і вирішив захистити.
— Максим, — представився він, простягаючи мені руку для рукостискання. Його рукостискання було теплим, міцним, впевненим. — Кузен Богдана. Родом з Києва, але останні п’ять років живу і працюю в Празі. Приїхав на весілля двоюрідного брата і потрапив, схоже, на вельми цікаву сімейну виставу. А ти, якщо я правильно зрозумів з усіх цих розмов навколо, та сама старша сестра нареченої, яку терміново потрібно рятувати від жахливого прокляття вічної самотності.
В його голосі звучала легка іронія, але без злості, скоріше зі співчуттям. Я мимоволі розсміялася — вперше за весь вечір це був справжній, щирий сміх, а не натягнута посмішка ввічливості.
— Так, це я. Оксана. Сімейний проєкт благодійності, об’єкт загальної жалості й непроханих порад.
— Ну, з цієї хвилини більше ні, — твердо сказав він з тією самою обеззброюючою, пустотливою посмішкою, від якої в куточках його очей з’явилися мімічні зморшки.
Він присунув стілець ближче, сів поруч зі мною, по-хазяйськи поклав руку на спинку мого крісла і злегка нахилився ближче — рівно настільки, щоб збоку все виглядало так, ніби ми пара, яка давно і добре знає один одного, пара з історією і близькістю.
Ефект був миттєвим і приголомшливим. Я майже фізично відчула, як хвиля уваги прокотилася по залу. Спочатку кілька людей за сусіднім столом повернули голови в наш бік, переглянулися, почали щось шепотіти. Потім ще хтось помітив. Шепіт поширювався, як кола по воді — швидко, нестримно, захоплюючи все більше гостей.
Олеся, яка все ще стояла біля бару й обговорювала щось з організатором свята, мабуть, відчула зміну атмосфери шкірою. Вона різко повернула голову в мій бік, і я бачила, як її обличчя змінюється: від безтурботності до подиву, від подиву до недовіри. Її бездоганна весільна посмішка на мить застигла, здригнулася, спотворилася. А потім вона стрімко попрямувала до нашого столу, і її білосніжний шлейф ковзав за нею по підлозі, як хвіст розлюченої комети.
— Оксано! — вимовила вона, і голос прозвучав на пів тону вище звичайного, з погано прихованими нотками панічного здивування. — Я абсолютно не знала, що ти знайома з Максимом. Ти мені жодного разу не говорила. Як довго ви знайомі? Звідки?
