Запасний вихід був за старою котельнею. Небо на сході тільки-но починало сіріти, вітер розганяв дим над кар’єром, а вдалині мерехтіли проблискові вогні. Оксана дійшла до телефонної будки біля заводської дороги й набрала чергову службу, щоб повідомлення потрапило до загального журналу і його не можна було приховати на місцевому рівні. Вона назвала себе, повідомила про двох озброєних злочинців у підземному бункері й перелічила документи, що лежали поруч із ними.
Черговий попросив повторити адресу. Оксана пояснила, як увійти в тунель із боку цегельного заводу, і порадила поквапитися: поруч із затриманими були зброя й документи, які треба було негайно вилучити. Потім поклала слухавку. Біля будки вона вперше за ніч дозволила собі прихилитися до стіни.
По рації, що лишилася під ватянкою, почулися переговори служби внутрішнього контролю. Група знайшла потрібне відгалуження, побачила замкнені двері й готувалася їх зламати. Оксана не стала повертатися. Вона сіла за бетонною огорожею, звідки було видно вихід із тунелю, і чекала.
За кілька хвилин назовні вивели спершу Левченка, потім Вадима. На обох наділи наручники. Павло Миронович намагався посилатися на посаду, вимагав адвоката й запевняв, що його викрали. Гнатюк мовчав, накульгував і дивився на колишнього покровителя з такою ненавистю, що співробітникам довелося розвести їх по різних машинах.
Слідом винесли папки, диктофон, зброю, порожній блокнот і залізні деталі з речмішка. Керівник групи звіряв знахідки з переліком, отриманим заздалегідь. Запис зізнання Вадима вже зберегли на кількох носіях. Ні Кравченко, ні місцева адміністрація не могли тепер непомітно закрити справу.
У кар’єрі догорала покинута машина. Роззброєні охоронці лежали під наглядом, Кабанові надавали допомогу, решта давали перші пояснення. Дехто одразу стверджував, що виконував наказ і не знав про злочини. Оксана чула ті самі слова, якими Левченко виправдовував себе в бункері.
Вона підійшла до керівника операції й передала дві останні сторінки, свій пістолет і патрони, що лишилися. Чоловік повернув їй спорожнілий речмішок і коротко спитав, чи є ще матеріали. Оксана вказала на схованку в архіві й назвала Антона Романовича, у якого були копії. Після цього вона більше не була потрібна ні як приманка, ні як зберігачка доказів.
Вадим побачив її біля службової машини. Він спитав, чи справжнім був зошит, яким вона погрожувала біля води. Оксана відповіла: справжній давно був у безпечному місці, а в мішку лежало залізяччя, потрібне лише для ваги. Гнатюк заплющив очі, усвідомивши, що ризикував усім заради порожнього блокнота.
Оксана не відчувала тріумфу. Перед нею стояв утомлений, забруднений чоловік, який багато років навіював місту, ніби здатен вирішувати чужі долі. Тепер його вели до машини, а він не міг навіть вибрати, поруч із ким сісти. Перемога виявилася тихішою й важчою, ніж уявлялося в камері.
Левченко вже почав давати пояснення. Він показував на Вадима й повторював, що діяв під загрозою. Гнатюк почув це й викрикнув кілька прізвищ, про які раніше мовчав. Передбачення Оксани збувалося буквально: кожен намагався врятувати себе, віддаючи інших.
Кравченка в кар’єрі не було. Він лишився в місті, імовірно, ще не знаючи, що його підписи знайшли і що люди Вадима більше не здатні його захистити. Оксана не стала шукати начальника поліції сама. Документи вже зробили це за неї, а нова погоня лише повторила б те коло, яке вона нарешті розірвала.
Коли колона рушила, Оксана попрямувала порожньою дорогою в бік міста. Повз проходили рідкісні вантажівки, водії здивовано дивилися на жінку в мокрій ватянці. За її спиною стихали команди, грюкали дверцята й від’їжджали машини. Попереду поволі загорялися вікна.
На розі біля кладовища відчинявся маленький квітковий кіоск. Оксана купила дві червоні гвоздики, розплатившись частиною грошей, що лишилися. Продавчиня помітила кров на рукаві й хотіла щось спитати, але жінка вже йшла. Її шлях знову лежав до безіменного горбка за спільною огорожею…
