Із динаміка долинув голос Левченка, приглушений шумом двигуна. Він говорив водієві, що Гнатюк остаточно втратив обережність і знає надто багато. Після повернення зошита Вадима слід було прибрати, а смерть подати як звичайну розбірку між злочинними угрупованнями. Виконавців Павло Миронович уже знайшов серед молодиків, готових на все за невелику пачку грошей.
Оксана зупинила запис. У бункері чулося тільки падіння крапель. Вадим повільно повернув голову до Левченка; на його обличчі з’явився вираз, якого не вдавалося викликати ні болем, ні погрозами. Він десять років вважав себе партнером, а виявився витратним матеріалом у чужому плані.
Для Оксани цей момент не був несподіванкою. Вона бачила подібні союзи в ув’язненні: двоє тримаються разом, доки спільний страх обіцяє вигоду, а за першої загрози кожен поспішає обміняти товариша на полегшення власної долі. Вадим і Левченко називали свій зв’язок дружбою, порядком і діловим партнерством, але жодного разу не довіряли одне одному — зошит і таємний план убивства існували одночасно. Тепер між ними не лишилося посередників, і правда зайняла третє місце під лампою, змушуючи обох дивитися на власний вибір без звичних виправдань.
Гнатюк назвав покровителя зрадником і нагадав, скільки брудної роботи виконав для нього. Він перевозив товар, залякував свідків, підкидав докази й усував людей, які могли заговорити. Левченко зашипів, щоб той замовк, але Вадим уже перелічував справи одну за одною. Кожна фраза передавалася через мікрофон назовні й записувалася.
Павло Миронович спробував подати запис як монтаж. Тоді Оксана знову ввімкнула апарат і дала дослухати кінець розмови, де Левченко називав конкретне місце майбутнього нападу й ім’я виконавця. Вадим упізнав людину — одного з тих, кого сам нещодавно наблизив. Сумнівів більше не лишилося.
Оксана попросила обох припинити лайку. Вона взяла з краю металевого столу дві заздалегідь залишені пляшки міцного напою й важку залізну попільничку. Ці предмети нагадували про придорожнє кафе, Кабана й байдужого Кравченка; тепер вони лежали поруч із документами. Оксана поставила пляшки перед чоловіками, не відкорковуючи їх.
Вона спитала, чому їм подобалося змушувати людей принижуватися. Левченко відбирав свободу підписами й печатками, Вадим позбавляв майна й життя чужими руками, Кравченко спостерігав і оформлював потрібні протоколи. Кожен називав себе законом, господарем або людиною обставин. Ніхто жодного разу не назвав себе тим, ким був насправді.
З окремої папки Оксана вийняла копії ордерів, майнових претензій, підроблених накладних і зізнавальні свідчення колишніх працівників контрольної служби. Там були схеми складів, рахунки, прізвища одержувачів, записи про її квартиру й підписи, що підтвердили вигадану смерть. Документи батька пов’язували старі рішення з новими злочинами. Тепер жоден учасник не міг послатися на єдину помилку.
Левченко закричав, що їй однаково не повірять. Оксана спокійно відповіла: вірити їй справді не обов’язково. Існують оригінальні підписи, голосові записи, синій зошит, зброя в кар’єрі й зізнання Вадима, яке щойно почули співробітники незалежної служби. Копії вже зберігаються в кількох місцях.
Вадим спитав, навіщо вона привела їх у бункер, якщо операцію завершено. Оксана пояснила: їй хотілося, щоб перед арештом вони побачили правду одне про одного без охорони, кабінетів і чужого страху. Саме тут кожен зрозуміє, що союз, збудований на зраді, закінчується зрадою. Ні грошей, ні старих зв’язків між ними більше немає.
Вона залишила на столі воду й папери, а пляшки відсунула далі. Потім підійшла до дверей. Левченко знову запропонував гроші, цього разу майже благаючи. Вадим обіцяв дати свідчення проти всіх, якщо Оксана допоможе йому сховатися.
Оксана не відповіла жодному. Залишивши речмішок біля металевого столу, вона вийшла в коридор, повернула важкий важіль і підперла двері сталевим ломом. Товстий метал відтяв голоси, але через невеликий оглядовий отвір ще було чути, як чоловіки звинувачують одне одного. Кожен уже шукав слова, які допоможуть першим обміняти спільника на м’якше покарання.
У тунелі нікого не було: співробітники пішли іншим відгалуженням, введені в оману димом і луною. Оксана попрямувала до запасного виходу, який виводив за заводську огорожу. Плече пульсувало, сили знову покидали її, але тепер це був звичайний фізичний біль, а не тягар безсилля. Головну роботу було зроблено.
Перш ніж піднятися назовні, вона зупинилася й ще раз прислухалася. Із-за дверей долинув голос Вадима, який уже пропонував Левченкові спільну версію подій. Слідом Павло Миронович пообіцяв повісити на нього кожну крадіжку й кожен напад. Оксана зрозуміла, що залишена нею правда почала діяти швидше за будь-яку зброю…
