У кутку бункера лежав моток сталевого дроту, приготований Оксаною заздалегідь. Вона змусила Вадима примотати Левченка до спинки стільця, потім сама зв’язала Гнатюка й перевірила обидва кріплення. Вадим намагався сперечатися, але після короткого попередження підкорився. Левченко мовчав і лише прислухався до далекого шуму в тунелі, сподіваючись, що його знайдуть раніше, ніж жінка вирішить закінчити розмову.
Тьмяна лампа розгойдувалася від протягу, по стінах текла вода, у повітрі стояв запах плісняви й іржавого металу. Після падіння в багнюку обличчя Вадима було забруднене, ушкоджена кисть розпухла, дорогий плащ був розірваний, а золотий ланцюг вибився поверх коміра. Павло Миронович виглядав цілішим, але тремтів так сильно, що дріт тихо дзвенів об стілець. Уся їхня колишня влада лишилася зовні разом із машинами й озброєною охороною.
Левченко першим заговорив про угоду. Він назвав Оксану розумною жінкою й переконував не перетворювати викриття на вбивство. За кордоном, запевняв він, зберігаються великі заощадження, до яких доступ має лише він. Якщо його відпустять, Оксана отримає гроші, нові документи й можливість зникнути там, де її ніхто не знайде.
Вона підійшла до світла й поклала на металевий стіл дві справжні сторінки із синього зошита, залишені при собі перед передачею основної частини службі. Левченко відразу впізнав почерк Вадима. Оксана повільно прочитала запис про весняну заводську зміну десятирічної давнини: вивезення металу, підпис слідчого, отримана сума, вказівка оформити нестачу на головну бухгалтерку. Сухі слова прозвучали в бункері голосніше за будь-яке обвинувачення.
Вона спитала Павла Мироновича, чи пам’ятає він день арешту. Біля прохідної стояла її мати з сумкою продуктів, бо Оксана збиралася після роботи заїхати до неї. Левченко особисто надягнув наручники, хоч поруч були кілька поліцейських. Він усміхався й казав свідкам, що спіймав небезпечну злочинницю.
Оксана пам’ятала вовняну хустку матері, яблуко, що випало із сумки, і те, як ніхто не наважився його підняти. Пам’ятала, як Олена Григорівна йшла за машиною до самого повороту, не вірячи, що доньку везуть усерйоз. Пізніше всі її прохання про побачення відхиляли, а листи повертали або знищували. Левченко називав це необхідною ізоляцією обвинуваченої.
— Це була робота, — видушив він тепер. — Накази надходили згори. Тоді не можна було діяти інакше.
Оксана спитала, хто саме наказав йому усміхатися матері й скільки коштувало не передавати доньці її листів. Левченко відвернувся. Він знову повторив про обставини, складний час і систему, яка вимагала жертв. Кожне слово звучало як фраза, відрепетирувана за багато років до цієї ночі.
Вадим усміхнувся криво й звелів не слухати «цю колишню ув’язнену». За його словами, Оксана нічого не зробить: якщо вони не повернуться, люди перевернуть місто, а її саму замурують у бетон. Він і далі чіплявся за звичний образ господаря, хоч руки були зв’язані, охорона лежала в кар’єрі, а єдиний покровитель сидів поруч у такому самому становищі. Упевненість трималася лише на гучному голосі.
Оксана підійшла до нього й поклала долоню на плече. Вадим сіпнувся, але кріплення не дозволило зрушити з місця. Вона нагадала, яким він був до багатства: полохливою людиною, що крала дрібниці й шукала сильного господаря. Шкіряний плащ, дорога машина й ланцюг не перетворили його на самостійного володаря — вони лише зробили помітнішим нашийник.
— Ти десять років виконував команди Левченка й називав це своєю імперією, — сказала Оксана. — Але ланцюговий пес потрібен, доки мовчить і не кусає руку господаря. Ти почав збирати записи, вимагати більшу частку й надто голосно гавкати. Як ти гадаєш, що Павло Миронович збирався зробити після нашої зустрічі?
Вадим насупився й подивився на Левченка. Той квапливо заявив, що Оксана намагається посварити їх, бо більше нічого не може. Гнатюк зажадав пояснити, чому дорогою до кар’єру Павло Миронович кілька разів розмовляв із водієм пошепки і чому привіз окрему машину. Левченко відповів, що обговорював безпеку.
Оксана дістала з внутрішньої кишені невеликий диктофон. Поки колона спускалася до кар’єру, на пристрій надходив запис із передавача, заздалегідь установленого службою в машині Левченка. Вона поклала апарат на стіл між зв’язаними чоловіками. Вадим перестав сперечатися й втупився в кнопку відтворення…
