Їй було тридцять шість, але гострі вилиці й сірувата шкіра додавали щонайменше десять років. Руки безвільно лежали на колінах, на зап’ястках виднілися темні сліди. Розплющені очі не затримувалися ні на меблях, ні на обличчях, немов жінка перебувала далеко за межами цієї кімнати. Значення відмітин Антон збагнув одразу, хоча й змусив себе не рухатися.
Він тихо назвав її ім’я. Ірина повільно повернула голову, на одну мить зустрілася з ним поглядом і знову відвернулася. На її обличчі не з’явилося ні впізнавання, ні подиву, ні страху. Жінка, з якою Антон прожив десять років і збирався постаріти, ніби пішла в недосяжне місце. На дивані лишилося тіло, привчене коритися чужим наказам.
Антон шукав бодай один знайомий рух. У його пам’яті Ірина сміялася, коли він торкався губами її вуха, сперечалася про колір кухні, складала список гостей і відкладала гроші на весілля. Ці спогади спалахували коротко й яскраво та відразу розбивалися об нерухоме обличчя перед ним. Тепер пальці не ворушилися, губи лишалися міцно стиснутими, погляд ковзав повз. Що довше він дивився, то ясніше розумів: руйнування тривало роками й устигло дістатися майже самого осердя особистості.
Віталій із глузливою ввічливістю звелів Ірині привітатися з колишнім нареченим. Вона ніяк не відреагувала. Богдан знову поклав долоню Антонові на плече й заявив, що давню обіцянку виконано: жінка при ділі й віддає накопичені борги. Він говорив про неї буденним тоном, наче обговорював стару машину, з якої ще можна мати користь. Саме ця спокійна жорстокість виявилася страшнішою за пряму погрозу.
Перед Антоном спалахували інші образи: Іринине волосся на подушці, її звичка морщити носа від надто міцного чаю, записані на аркуші імена майбутніх гостей. Внутрішня тріщина, що виникла біля материної могили, розійшлася ширше. Він відчував, що ще один смішок чи випадковий дотик можуть обвалити все, що допомагало йому триматися на ногах.
Антон стримався. Він відчував власний пульс у горлі й бачив, як повільно здіймаються від дихання Іринині груди. Якби лють вирвалася тієї миті, троє чоловіків могли б не вийти з квартири, а він знову опинився б за ґратами, так і не встигнувши витягти її звідси. Крім того, миттєвий спалах здавався надто легкою відповіддю. Ці люди відібрали роки в його матері й коханої жінки, а самі не пожертвували навіть одним спокійним вечором.
Не відповівши на глузування, він розвернувся й пішов до виходу. Богдан крикнув услід, що квартира давно не належить колишньому господареві, Віталій голосно зареготав, Сергій промовчав. Коли двері зачинилися, музика знову заглушила все. Антон повільно спустився сходами, якими колись тягав мішки із сумішшю та рулони шпалер для власного дому.
На вулиці блимав єдиний ліхтар, із вікон долинали баси. Мороз обпікав обличчя, але Антон стояв нерухомо й рахував вдихи. Старий співкамерник Мирон Федорович учив: звір, який одразу кидається на принаду, першим потрапляє в пастку; той, хто вміє чекати, сам обирає час і місце. Антон двічі дорахував до ста. Після другого разу він зрозумів, до кого має вирушити…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
