На цвинтар Антон дістався місцевим автобусом. Рівні замети приховували доріжки й робили однаковими ряди могил, тож потрібну ділянку він шукав довго. Нарешті серед білого снігу показався простий хрест із нефарбованого дерева. На маленькій металевій табличці стояли ім’я Валентини Сергіївни Шевчук і дві дати. У вузькому проміжку між ними вмістилося все життя жінки, яка чекала на сина до останнього.
Огорожі навколо могили не було, а горбок майже зник під снігом. Антон опустився навколішки, не відчуваючи, як волога просочується крізь джинси. За сім років він навчився захищатися внутрішньою глухотою: кожен принизливий день ставав новим шаром стіни, кожен вечір зміцнював її. Біля самотнього хреста цей захист уперше дав тріщину, і зупинити її поширення він уже не міг.
Невідомість мучила дужче за саму звістку. Хто заплющив матері очі, вибирав місце на цвинтарі, ніс труну й кинув перші грудки землі? Антон не знав навіть дня похорону, доки не прочитав дату на табличці. Він намагався уявити порожню квартиру після її смерті й сусідів, яким довелося розбирати речі, що лишилися, але уява зупинялася. Чужі люди зробили те, що мав зробити син, а він у цей час підводився за командою, проходив перевірки й далі вірив тим, хто купив його мовчання.
Сліз не було. Тупий тягар піднявся з грудей, зігнув його й змусив притулитися чолом до промерзлої землі. Антон повторював лише одне — просив пробачення, хоча розумів, що відповіді не почує. Він стояв навколішки майже пів години. Лише коли пальці перестали слухатися, а кожен вдих почав різати легені, довелося змусити себе випростатися.
Ноги тремтіли, перед очима пливли темні плями. Антон провів долонею по снігу, ніби крізь холодну товщу міг торкнутися материної руки, і глибше сховав листа. Потім повільно залишив цвинтар. За спиною лишався хрест, якого ніхто не пофарбував, і це просте видовище стало звинуваченням, страшнішим за будь-який крик.
Звідти Антон попрямував до квартири, у якій прожив п’ятнадцять років. Житло дісталося йому від бабусі; стіни він вирівнював сам, а шпалери вибирав разом з Іриною. Весілля вони призначили на місяць після тієї аварії. Усі роки ув’язнення ця квартира існувала в його пам’яті як точка повернення — місце, куди можна було подумки прийти, коли черговий день ставав нестерпним.
На місці старих дверей тепер стояла дорога металева конструкція. Антон натиснув на дзвінок. Відчинив молодий незнайомець, з-за плеча якого вдарили музика, тютюновий дим і важкий солодкуватий запах. Почувши, що відвідувач тут живе, хлопець розреготався й покликав господаря. За кілька митей у передпокої з’явився Богдан Яремчук.
За минулі роки Богдан погладшав, його обличчя стало м’якшим, але вираз ситості й безкарності не змінився. Спершу він дивився, не впізнаючи, потім широко всміхнувся й запросив Антона ввійти, ніби вітав приятеля після довгої поїздки. Ні страху, ні ніяковості, ні сліду сорому. Він упевнено відступив убік, звільняючи шлях до чужого житла, яким давно розпоряджався як власним.
У коридорі валялося взуття, на забруднених стінах висіли дешеві плакати. У кімнаті Антон побачив кремезного бородатого Віталія Бондаря й худого Сергія Литвиненка із запаленими очима. За столом сиділо кілька дівчат з однаково відсутніми обличчями. Між пляшками лежали боргові розписки, попільнички й тарілки із засохлою їжею. Антон упізнав лише старе підвіконня, яке колись власноруч шліфував перед весіллям. Від колишнього дому не лишилося нічого, крім розташування вікон.
Богдан ляснув його по плечу й голосно оголосив товариству, що їхня давня «легенда» нарешті повернулася. Віталій засміявся, Сергій відвернувся. Тоді Богдан ступив убік, відкриваючи дальню частину кімнати. На дивані сиділа жінка. Антонові знадобилося кілька болісних секунд, щоб у худій нерухомій істоті впізнати Ірину…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
