Вона відповіла коротко: «Затягується. Повернуся ввечері».
Сіла за комп’ютер. Відкрила фотографії, які зробила вранці. Збільшила зображення обличчя дівчини. Молода, красива, з правильними рисами. Хто вона? Колега? Клієнтка? Випадкова коханка? Валентина відкрила соціальні мережі й почала пошук. Спочатку зайшла на сторінку Гліба. Там було мало особистого, в основному ділові пости та репости новин компанії. Друзів у нього налічувалося близько двохсот, але більшість – колеги та партнери. Вона методично переглядала список, вдивляючись в аватарки. І раптом натрапила на знайоме обличчя. Дівчина з парковки. Анжеліка Клімушкіна.
Валентина клікнула на профіль. Сторінка була відкрита, мабуть, дівчина не переймалася налаштуваннями приватності. Інформація про себе: 20 років, студентка третього курсу факультету менеджменту, захоплюється фотографією та подорожами. Останні пости: селфі з кафе, фото з подругами, цитати про кохання. І найголовніше – у графі «Родичі» значився Микита Клімушкін. Батько.
Валентина важко зітхнула. Донька компаньйона. Гліб зустрічається з донькою свого ділового партнера. З двадцятирічною дівчиною, яка годиться йому в доньки. Це була катастрофа. Не просто зрада, це руйнування бізнесу, партнерства, всіх зв’язків. Валентина продовжила вивчати сторінку Анжеліки. Дівчина часто постила фото, але ніде не було Гліба. Жодного натяку на стосунки. Усе приховано, законспіровано. Зате в коментарях миготіли подруги: «Коли познайомиш з ним?», «Він такий класний», «Ви така гарна пара». Анжеліка відповідала смайликами та ухильними фразами.
Валентина відкрила сторінку Микити Клімушкіна. Чоловік сорока п’яти років, розлучений. На фото представницький, сивіючий, з вольовим обличчям. Пости про бізнес, рідкісні сімейні фотографії з донькою. Останній спільний знімок датувався серпнем: Микита з Анжелікою в ресторані. Підпис: «З улюбленою донечкою. Мій сенс життя». Значить, батько про роман не знає. Інакше Гліб уже позбувся б і бізнесу, і зубів.
Валентина закрила ноутбук і пройшлася по квартирі. Думки перемішалися, складаючись у чітку картину. Гліб зустрічається з Анжелікою таємно. Дівчина молода, закохана, напевно, вірить кожному його слову. А він? Він одружений, у нього син-підліток, сім’я. Що він їй наплів? Що розлучається? Що дружина його не розуміє? Класика жанру. І шарф. Той шовковий шарф у передпокої. Напевно, належить Анжеліці. Вона приходила в їхню квартиру? Коли нікого не було вдома? Валентина відчула, як гнів наповнює її, розливається по венах гарячою хвилею. Він привів коханку в їхній дім. У дім, де живе їхній син. Де зберігаються їхні спільні спогади, фотографії, речі.
Потрібно було діяти. Але як? Влаштовувати скандал? Безглуздо. Гліб буде заперечувати, брехати, звинувачувати її в підозрілості. А докази можна пояснити — мовляв, просто підвозив доньку компаньйона, вона попросила. Іти до Анжеліки теж нерозумно. Дівчина закохана, вона захищатиме Гліба, віритиме його версії. Залишався один варіант. Найскладніший і найправильніший. Валентина дістала телефон і знайшла контакт Микити Клімушкіна. У неї був його номер, колись вони обмінювалися даними на корпоративі, і Микита казав: «Якщо щось термінове, завжди можна мені зателефонувати».
Вона набрала повідомлення: «Микито, добрий день. Це Валентина, дружина Гліба. Мені потрібно з вами зустрітися особисто. У важливій справі, що стосується Гліба та вашої родини. Це терміново. Коли ви могли б виділити мені пів години?» Натиснула «відправити» і завмерла в очікуванні.
Відповідь прийшла через п’ять хвилин: «Валентино, вітаю. Сталося щось серйозне? Можу зустрітися сьогодні о шостій вечора в кав’ярні „Центральній“. Знаєте таку? Або запропонуйте своє місце».
Валентина швидко надрукувала: «Кав’ярня підходить. Буду о шостій. Дякую».
Тепер залишалося підготуватися. Вона перекинула всі фото та відео з телефону на ноутбук, зробила резервні копії на флешку та в хмару. Роздрукувала найчіткіші знімки: Гліб з Анжелікою в машині, їхній поцілунок, дівчина виходить з авто. Склала все в папку. Потім дістала фотографії шарфа, які зробила вчора. Теж роздрукувала. Взяла сам шарф і поклала в сумку.
О шостій вечора Валентина була готова. Вона переодяглася в строгий костюм — хотіла виглядати серйозно, по-діловому. Зібрала волосся у хвіст, одягла мінімум прикрас. Взяла папку з документами і поїхала на зустріч.
Кав’ярня була невеликою, затишною, з приглушеним світлом і тихою музикою. Ідеальне місце для конфіденційної розмови. Валентина прийшла за десять хвилин до призначеного часу, замовила еспресо і сіла за столик у кутку. Микита з’явився рівно о шостій. Високий, підтягнутий чоловік у дорогому костюмі. Посивілі скроні надавали йому солідності. Обличчя спокійне, але погляд чіпкий — погляд людини, яка звикла помічати деталі.
— Валентино, — він потиснув їй руку. — Вибачте, що змусив чекати. Затори.
— Ви вчасно, я щойно прийшла. Дякую, що знайшли час.
Микита сів навпроти, замовив собі американо. Коли офіціант відійшов, він уважно подивився на Валентину.
— Я слухаю. Ваше повідомлення мене занепокоїло. З Глібом щось сталося?
