— Ти не один. — Олексій увійшов, сів поруч. — У тебе є я.
— Ви чужий, — тихо сказав хлопчик. — Я вас тиждень знаю. Маму я знав усе життя. І тепер її немає. А ви… ви просто людина, яку мама сказала мені знайти.
Слова вдарили болючіше за ляпас. Олексій розумів: хлопчик переживає горе, говорить від болю, але все одно було боляче.
— Даниле, я розумію, що тобі важко. Я не намагаюся замінити тобі маму. Ніхто не може. Але я твій батько. Це факт. І я тут не тому, що твоя мама попросила. Я тут тому, що хочу бути тут. З тобою.
Данило знову подивився на фотографію.
— Мама казала, що ви добрий. Що ви мене полюбите. Але як можна полюбити того, кого тиждень знаєш?
— Не знаю, — чесно відповів Олексій. — Може, не можна. Але я відчуваю щось до тебе, Даню. Може, це ще не любов, але це турбота. Бажання захистити. Зробити так, щоб тобі було добре. Це рахується?
Хлопчик знизав плечима.
Олексій зітхнув, встав.
— Я буду у вітальні. Якщо захочеш поговорити, приходь.
Він вийшов, зачинивши двері за собою. У вітальні налив собі віскі, сів у крісло. Що він робить не так? Як достукатися до дитини, яка втратила все? Олексій дістав телефон, знайшов номер старого друга — психолога Станіслава Ручкіна, з яким навчався в університеті.
— Стасе, мені потрібна консультація. Терміново. Можеш приїхати?
Станіслав приїхав за годину. Вислухав історію, похитав головою.
— Льошо, дитина в шоці. За тиждень він втратив матір, знайшов батька, пережив похорон. Це величезний стрес. Йому потрібен час, щоб обробити все це. І тобі теж. Ви обидва в стадії адаптації.
— Він каже, що я чужий. — Олексій допив віскі. — І він має рацію. Я не знаю, як бути батьком, Стасе. Я ніколи ним не був. Ніхто не народжується з інструкцією.
Станіслав посміхнувся.
— Батьківство — це процес. Ти вчишся на ходу. Головне — бути щирим. Не прикидатися, не грати роль. Просто бути поруч. Данилу потрібна стабільність, безпека, відчуття, що хтось про нього піклується. Дай йому це.
— А якщо він не прийме мене?
— Прийме. Рано чи пізно. Діти напрочуд адаптивні. Йому більше нікуди йти. І на якомусь рівні він це розуміє. Просто зараз він горює. І горе виходить як злість, відстороненість. Це нормально. — Станіслав поклав руку на плече Олексія. — Ти впораєшся. Я бачу, як ти дивишся на цього хлопчика. Ти вже любиш його, просто ще не усвідомив. Чи любить він Данила? Олексій не був упевнений. Але він знав, що готовий на все заради цієї дитини. Це теж любов, правда?
Станіслав пішов, пообіцявши приїжджати регулярно для сеансів з Данилом. Олексій залишився один, дивлячись у вікно на вечірню столицю.
Двері кімнати Данила відчинилися. Хлопчик вийшов, підійшов до Олексія.
— Я хочу їсти, — тихо сказав він.
— Зараз приготую. — Олексій підвівся.
Вони пішли на кухню разом. Олексій приготував пасту — просту страву, яку любив сам. Данило їв мовчки, але з’їв усе. Після вечері подивився на Олексія.
— Вибачте за те, що сказав. Про «чужий».
— Не вибачайся. — Олексій похитав головою. — Ти мав право так сказати. Я розумію.
— Але мама не хотіла б, щоб я був грубим. — Данило опустив очі. — Вона вчила мене бути ввічливим.
— Твоя мама була мудрою жінкою. — Олексій простягнув руку через стіл, торкнувся руки хлопчика. — І я буду намагатися виховувати тебе так, як вона хотіла. Добре?
Данило кивнув.
Вони прибрали зі столу разом. Потім Олексій допоміг йому з уроками. Школа давала хлопчику відстрочку після похорону, але Данило сам попросив завдання.
— Мама хотіла, щоб я вчився добре, — сказав він.
Увечері, коли Данило лежав у ліжку, Олексій знову сів поруч.
— Знаєш, Даню, я теж втратив батьків. Мені було двадцять чотири, коли вони загинули. І я дуже довго не міг із цим змиритися.
— Як ви впоралися?
— Не відразу. Спочатку було дуже важко. Я злився на весь світ, на долю, на себе. Але потім зрозумів, що батьки не хотіли б бачити мене таким. Вони хотіли б, щоб я жив, був щасливий. І я став жити. В їхню пам’ять.
— Значить, я повинен жити в пам’ять про маму?
— Не повинен. — Олексій погладив його по голові. — Ти можеш. Якщо хочеш. Мама віддала тобі сім років свого життя, всю свою любов. Найкращий спосіб віддячити їй — стати тією людиною, якою вона пишалася б.
Данило замислився.
— Вона пишалася б, якби я вчився добре?
— Звісно.
— І був добрим?
— Обов’язково.
— Тоді я постараюся. — Хлопчик подивився на Олексія. — А ви допоможете?
— Завжди, — пообіцяв Олексій. — Я буду поруч, скільки потрібно.
Данило посміхнувся — вперше після похорону. Слабо, невпевнено, але це була усмішка. Олексій відчув, як усередині теплішає. Може, вони впораються. Разом.
Наступні тижні були складними. Данило ходив до школи. Олексій влаштував його в хорошу приватну гімназію, недалеко від будинку. Найняв репетиторів з тих предметів, де хлопчик відставав. Поступово Данило адаптувався, завів друзів. Олексій перебудував своє життя повністю. Делегував більшу частину справ помічникам, став працювати з дому. Вранці він відвозив Данила до школи, забирав після уроків. Вечорами вони вечеряли разом, робили домашні завдання, іноді дивилися фільми. Станіслав приїжджав двічі на тиждень, проводив сеанси з Данилом. Хлопчик поступово відкривався, говорив про маму, про страхи, про біль втрати. Це допомагало.
Одного разу ввечері, через місяць після похорону, Данило запитав:
— А можна мені повісити фотографію мами в кімнаті?
— Звісно, — Олексій відразу погодився. — Хочеш, замовимо гарну рамку?
— Так, — Данило засяяв. — І ще..
