— видихнув він. — Ірина Андріївна. Мати Каті. Хто вона мені?
Надія зблідла. Губи її затремтіли.
— Андрійку, я хотіла тобі розповісти. Хотіла з самого початку, але…
— Хто вона?
Довга, болісна пауза. Цокання дешевого годинника на стіні. Скрип мостини під ногами Каті, яка знову стояла в дверях. А потім пошепки, ледь чутно:
— Твоя дочка. Ірина була твоєю дочкою.
Світ Андрія руйнувався повільно, невідворотно, як картковий будиночок під поривом вітру.
— Дочка? — перепитав він, хоча чув чудово. — У мене була дочка…
Надія заплющила очі. По її запалих щоках котилися сльози.
— Ти пам’ятаєш Свєту? Світлану Журавльову. Ви дружили до армії?
— Свєта…
Звичайно, він пам’ятав. Як можна забути перше кохання? Тоненька дівчинка з пшеничною косою і веснянками на носі. Вони зустрічалися потайки за старим клубом, біля річки, в покинутому яблуневому саду. Незграбні поцілунки, боязкі дотики. Обіцянки чекати одне одного вічно.
А потім він пішов в армію. І Свєта не написала жодного разу. Жодного листа за два роки. Він вирішив тоді, що вона знайшла іншого. Що забула. Що їхнє дитяче кохання нічого не означало. Було боляче, але він впорався. Загнав цей біль глибоко всередину, як і все інше.
— Що зі Свєтою? — голос не слухався.
— Коли ти пішов, вона вже була вагітна. Але сама не знала, термін був зовсім маленький. Дізналася через два місяці. — Надія говорила повільно, насилу. Ніби кожне слово давалося їй через силу. — Вона прибігла до мене. У сльозах, у жаху. Питала, що робити. Просила допомогти написати тобі.
— І що?
— Я написала. Три листи. Віддавала Петру, щоб відніс на пошту. — Голос Надії став глухим. — Він спалював їх. Усі до єдиного. А потім дізнався про Свєтку.
Андрій похолодів.
— Що він зробив?
— Пішов до її батьків. Наговорив їм страшного. Що їхня дочка — гуляща. Що дитина може бути від кого завгодно. Що якщо вони не приберуть її з селища, він зробить так, що їй тут життя не буде. — Надія схлипнула. — Її батьки були люди тихі, забиті. Злякалися. Відправили Свєту до дальньої рідні, в іншу область. Подалі від ганьби.
— А ти? Ти могла…
— Що я могла, Андрійку? — в голосі матері прорвався відчай. — Петро стежив за мною вдень і вночі. Бив за кожен крок убік. Я сама була як полонянка. А потім… Потім мені довелося «померти».
Андрій опустився на край ліжка. Ноги не тримали.
— Свєта народила в чужому місті, у якихось троюрідних родичів, які її ледве знали. Дівчинку. Назвала Іриною — на честь своєї бабусі. А по батькові дала твоє. Сказала: нехай хоч так батько буде поруч.
— Що сталося зі Свєтою?
Надія довго мовчала. Потім промовила, ледь чутно:
— Вона померла. Через півроку після пологів. Швидкоплинні сухоти. Тоді це було нерідко. Особливо для молодих матерів, ослаблених, без нормального харчування та догляду.
— А Іра?
— Її забрали в дитячий будинок. Родичі не захотіли возитися з чужою дитиною. Світчині батьки до того часу теж померли один за одним, з різницею в півроку. Серце не витримало. Вони так і не дізналися, що сталося з дочкою та онукою.
Андрій мовчав. У голові було порожньо і дзвінко, як у дзвоні після удару. Тридцять шість років тому в нього народилася дочка. Тридцять шість років він не знав про її існування. Не тримав на руках. Не бачив перших кроків. Не чув першого слова. Не захистив. І тепер її більше немає.
— Як ти її знайшла? — запитав він нарешті. — Ти ж ховалася. Жила під чужим ім’ям. Як дізналася про Іру?
Надія зітхнула.
— Це було через вісім років після моєї втечі. Я тоді працювала швачкою в маленькому ательє. Жила тихо, нікого не чіпала. Але весь цей час шукала тебе. Писала запити, їздила за адресами. І одного разу, абсолютно випадково, натрапила на слід Свєти.
— Випадково?
— Я шукала тебе через військкомати, через адресні столи. І в одному місці — в районному архіві — мені трапилася інша справа. Довідка про смерть Світлани Журавльової та документи на її дочку, відправлену в дитбудинок. Ірина Андріївна Журавльова. — Надія подивилася на сина. — Андріївна… Я одразу все зрозуміла.
— І що ти зробила?
— Поїхала в той дитбудинок. Знайшла її. — Голос матері потеплішав, незважаючи на сльози. — Їй було тоді дев’ять років. Худенька, перелякана, з величезними очима. Твої очі, Андрійку. Вона дивилася на мене так, ніби чекала все життя.
— Ти її забрала?
— Не одразу. Оформити опіку було непросто. Я ж жила за підробленими документами. Але Тамара… Вона знову допомогла. У неї знайшлися потрібні зв’язки. Через півроку я забрала Іру до себе. Стала ростити як свою онуку.
— Вона знала? — запитав Андрій. — Знала, хто ти насправді?
— Ні. — Надія похитала головою. — Для неї я була просто доброю жінкою, яка забрала її з дитбудинку. Тітка Люда. Потім — бабуся Люда. Я не могла розповісти правду. Це було б занадто небезпечно. Для неї. Для мене. Для тебе.
— Для мене?
