Дорошенко забрав фотографії як додатковий матеріал. Оригінали адвокат забрав, однак зміст підтверджувався записом розмови. Оксана сказала, що Ковалі, здається, заздалегідь вигадали навіть те, як пояснять її неврівноваженістю будь-яку відмову. Ніна відповіла: одного вони все ж не передбачили — що до спальні ввійде Галина.
Галина подивилася на руки. Колись вони допомагали перемагати на килимі. Пізніше доводилося і з м’ясом працювати, і тісто місити, і дітей тримати на руках. Ними ж вона прикривала синці. Уночі змогла зупинити Руслана. Тепер належало інше: не дати Павлові перетворити її на розлючену жінку з обрізаного ролика. На зібранні потрібні були свідки й документи, а не ще один спалах злості.
Ніна дістала старий альбом. Серед світлин знайшлася газетна вирізка тридцятип’ятирічної давнини: Галина після фінального поєдинку й усміхнений тренер поруч. Оксана спитала, чи живий він. Ніна читала минулої зими, що Леонід Петрович Савчук і досі керує дитячою спортивною школою неподалік.
Телефоном він упізнав Галину відразу.
— Бондаренко? Та сама, що перед важливими зборами покинула спорт і зникла?
Вона підтвердила. Тренер спитав, що сталося, якщо вона зателефонувала через тридцять п’ять років. Вислухав коротку розповідь, не став допитуватися, чому мовчала раніше, і пообіцяв приїхати вранці.
— Я не кидком захоплюватися їду, — сказав він. — Поясню, де спортсмен має зупинитися. Щойно загроза минула, ти його відпустила?
— Відразу, як він перестав бути небезпечним для Оксани.
— Отже, за це тобі соромитися нічого.
Ніч минула без сну. Даня ліг на дивані, засунувши телефон під подушку. Оксана раз у раз підходила до вікна. Темний автомобіль неквапливо прокотився повз. Було близько третьої, коли надворі почувся тріск. Галина вибігла на ґанок і побачила над дахами заграву з боку свого дому.
Горіла коптильня. Вони поспішили до машини. Коли дісталися, пожежники вже поливали обвуглені стіни. На житловий будинок вогонь не перекинувся: сусід Василь вчасно помітив дим.
— Фургон сірий звідси від’їхав, — розповів він. — Без фар. А за хвилину вже вогонь.
Вогонь знищив запас м’яса, обладнання й дерев’яні форми, вирізані Віктором. Ці форми Галина берегла особливо: вони лишилися від перших років шлюбу, коли чоловік іще бував добрим. Оксана стояла біля згарища й повторювала, що все сталося через неї.
— Це зробив той, хто підпалив, — відповіла мати.
— Якби я з Русланом не зустрілася…
— Його вчинки не стають твоїми. Не треба забирати собі ще й цю провину.
На світанку пожежу загасили. Причину мала встановити експертиза. Дорошенко записав слова Василя, біля дому поставили патруль. Галина ввійшла туди, де працювала стільки років. Під ногами хрустіло скло. На стіні вцілів гак із фартухом Віктора. Вона зняла обгорілу тканину, що пахла димом, і довго тримала її в руках.
Скільки речей вона зберігала тільки тому, що колись любила їхнього господаря. Наче викинути фартух означало відмовитися від усіх світлих років одразу. Але добре у Вікторові не робило неіснуючим інше. Не треба було все подальше життя сторожити речі, щоб довести вірність пам’яті.
Оксана спитала, чи злиться мати на батька. Галина відповіла: спочатку злилася, потім виправдовувала. Тепер намагається бачити все — без виправдань і без викреслювання хорошого.
— Боюся, одного дня я почну пам’ятати про Руслана тільки лагідне, — сказала донька.
— Лагідне теж згадуватимеш. Тільки не дозволяй йому затулити те, що сталося з тобою в спальні.
Фартух залишився в мокрому попелі. Галина вийшла з коптильні…
