Артем одружився з 70-річною арабською вдовою, маючи єдину мету – заволодіти її спадщиною. Але в першу шлюбну ніч він був приголомшений, коли вона раптово встала.
Артем лежав на оксамитовому дивані в спальні, яка була більшою за весь його батьківський дім у Житомирській області. Поруч, на величезному ліжку з балдахіном, спала його новоспечена дружина – 70-річна арабська мільйонерка Лейла Аль-Мансурі, прикута до інвалідного крісла. Він одружився з нею заради грошей, заради порятунку сім’ї від боргів. Проста угода: фіктивний шлюб в обмін на спадщину.
Близько опівночі він почув шурхіт. Не від дверей, а від ліжка. Ковдра повільно сповзла. Артем, прикидаючись сплячим, дивився крізь напівприкриті повіки на неможливе. Паралізована стара сіла, опустила ноги на підлогу і встала. Вона пройшла до дверей, двічі повернула ключ і повернулася в центр кімнати. Зупинилася прямо перед диваном. Її голос був зовсім іншим: не хрипким і слабким, а ясним, твердим, сповненим влади.
— Артеме, я знаю, що ти не спиш.
У цей момент він зрозумів: мисливцем тут був не він. Вона зняла з себе абсолютно все. Не одяг, а маску. Маску безпорадності, яку носила цілий рік. І його життя змінилося назавжди.
Але щоб зрозуміти, як 27-річний хлопець із вмираючого селища опинився чоловіком арабської мільйонерки, потрібно повернутися на чотири роки назад.
Аеропорт Дубая зустрів Артема вологою задухою, від якої сорочка прилипла до спини ще на виході з літака. У кишені лежав пом’ятий листок з адресою агентства з працевлаштування. В голові крутилася одна думка: встигнути, заробити, повернутися. Батько на прощання обійняв коротко, по-чоловічому, мати сплакнула біля хвіртки, а молодша сестра Оксана сунула в руки бутерброд з ковбасою, щоб у дорозі не голодував. Будинок з ділянкою в 20 соток, закладений у Сільгоспбанку під 2 мільйони 800 тисяч, висів над родиною як дамоклів меч після маминої операції. Рак не питає, чи є гроші на лікування.
— Куди їдемо, бос? — таксист-пакистанець посміхнувся золотими зубами, розглядаючи пошарпану валізу нового пасажира.
— Ось адреса, — Артем простягнув папірець, намагаючись не показувати хвилювання.
— О, наш. Добре, брате, поїхали. Працювати приїхав?
— Так, водієм влаштовуюся.
— Правильно робиш, тут гроші є. Тільки дивись, араби суворі, особливо багаті. Будеш тихо сидіти, язик тримати за зубами — проживеш.
Через тиждень поневірянь по конторах і перевірок документів Артема привезли на віллу на острові Пальма Джумейра. Триповерховий палац в арабському стилі з білими стінами і традиційними візерунками виглядав як ілюстрація з журналу для мільйонерів. Біля входу його зустрів керуючий — худорлявий єгиптянин у білому костюмі.
— Пані Лейла чекає на вас у вітальні. Пам’ятайте правило: не дивитися в очі без дозволу, говорити тільки коли запитають, ніяких фамільярностей.
Лейла Аль-Мансурі сиділа в інвалідному кріслі біля величезного вікна, дивлячись на нескінченну синяву Перської затоки. Сиве волосся виглядало з-під шовкового хіджабу кольору слонової кістки, тонкі пальці з масивними золотими каблучками спочивали на підлокітниках. Коли вона повернула голову, Артем побачив обличчя, на якому вік залишив сліди з аристократичною гідністю. Зморшки підкреслювали гострі вилиці, а карі очі дивилися з пронизливою увагою.
— Підійди ближче, — голос звучав хрипко, але в ньому відчувалася звичка командувати. — Як тебе звати?
— Артем Веретенников, пані.
— Звідки ти?
— З Житомирської області, селище Світле.
— Знаю ці місця. Моя мати була з Дніпра, розповідала про нашу глибинку. Говориш англійською?
— Трохи, вчив у школі.
— Будемо говорити нашою мовою. Мені так зручніше, а тобі простіше.
Наступні чотири роки перетворилися на дивний ритуал турботи та самотності. Щоранку Артем підіймався зі світанком, готував легкий сніданок — вівсяну кашу з фініками та м’ятний чай, перевіряв заряд батареї електричного візка, допомагав господині одягнутися. Його обов’язки давно вийшли за рамки простого шофера. Він годував її з ложки, коли руки відмовлялися слухатися, підтримував під час рідкісних прогулянок садом, читав вголос арабські газети, перекладаючи незрозумілі слова через телефон.
«Знаєш, Артеме, — говорила вона одного разу, дивлячись на фінікові пальми біля басейну, — багатство — це прокляття. Всі бачать тільки гроші, ніхто не бачить людину».
— У вас є сім’я, родичі. Є брат Рашид. Він керує всіма справами відтоді, як помер мій чоловік.
— Дбайливий брат, — в голосі прослизнула гіркота. — Дуже дбайливий.
Рік тому стався інсульт — такий висновок зробили лікарі після того, як Лейлу знайшли непритомною в спальні. Параліч нижньої частини тіла, слабкість рук, проблеми з мовленням — діагноз звучав як вирок. Але Артем, який проводив з нею цілі дні, помічав дивні речі. Іноді її пальці стискалися занадто сильно, погляд стежив за рухами занадто точно для людини з ураженням мозку….
