Іноді доля приходить тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. Того вечора Сергій Миколайович просто хотів дістатися додому. Дорога була порожня, засніжена, вітер кидав в обличчя гострі сніжинки, а в голові крутилася одна думка: нарешті все позаду.
Чотири роки за ґратами, чотири роки чужої провини, чотири роки тиші та болю. Він вийшов на волю вранці, отримав свої речі — стару куртку, годинник, документи — і поїхав першим-ліпшим автобусом. Нікуди конкретно. Просто їхав, поки не почало сутеніти. Хотів побути наодинці, почути тишу, вдихнути повітря без ґрат.
Тепер він ішов путівцем, де не було ні машин, ні людей. Лише рідкісні ліхтарі та хрускіт снігу під ногами. Десь далеко вив вітер, а попереду, в білій пелені, почувся звук. Спочатку тихий, ледь помітний, потім чіткіший.
Плач. Дитячий плач.
Сергій зупинився. Здалося? Він прислухався. Ні, не здалося. Тихий, відчайдушний, слабкий звук. Він пішов на нього, пробираючись через замети. Під ногами тріщав лід, вітер бив в обличчя.
За кілька хвилин він побачив їх — жінку та дитину. Вона лежала, майже повністю занесена снігом, руки притискали до грудей згорток. Жінка була жива, але ледве дихала. Губи посиніли, очі були напівзаплющені.
— Гей, — тихо сказав він, присівши поруч. — Чуєте мене?
Вона спробувала розплющити очі, прошепотіла щось ледь чутно. Сергій зняв рукавички, перевірив пульс. Слабкий, але є. Потім обережно розгорнув згорток. Дитина. Хлопчик, зовсім крихітний, ледве дихає, але живий. Він підвів погляд на жінку. Та подивилася на нього із зусиллям, ніби крізь туман.
— Обіцяйте, — видихнула вона. — Будь ласка.
— Що обіцяти? — нахилився він ближче…
