— А ти чому мене вибрала? Адже багато ж здорових дівчаток.
Ольга трохи розгубилася від такого запитання, а потім вирішила, що, якщо зараз збреше, потім буде дуже складно розповісти правду. Вона подивилася на Ліду, добираючи слова, а потім сказала:
— Розумієш, п’ять років тому я народила дівчинку. Злі люди сказали мені, що моя донька померла. Я дуже горювала, але нічого не могла вдіяти. А потім я зустріла тебе. Виявилося, що ті люди обдурили мене, а моя донька — це ти.
Ліда перестала жувати. Вона дивилася на Ольгу.
— Ти моя мама?
— Так.
Ліда кинулася їй на шию. Вона плакала й казала:
— Я знала, я знала, що ти мене знайдеш.
Увечері, коли вона вже спала, Ольга тихо сфотографувала її ручку й вушко, а потім відкрила ноутбук. Вона знайшла кілька клінік, написала про все. Залишалося тільки чекати.
Наступного дня Ользі почали приходити відповіді з клінік. Взятися за операцію могли всі, але ціна… Ольга розуміла, що не потягне, доведеться брати кредит. Ну нічого, вона все одно будь-якою ціною все вирішить і зробить.
За кілька днів зателефонувала директорка. Вона попросила Ольгу приїхати: треба було підписати деякі документи.
— Лідо, збирайся, треба в дитячий будинок з’їздити.
Дівчинка завмерла, потім покірно пішла збиратися. Ольга бачила, що вона вдягає старі речі.
— Доню, а чому ти не вдягнеш нове? Ми ж тобі стільки всього купили.
Дівчинка нерозуміюче подивилася на неї.
— Хіба ти не їдеш, щоб мене віддати?
Ольга спочатку не зрозуміла, а потім до неї дійшло, що Ліда думає, ніби вони поїдуть у дитячий будинок і Ольга її там залишить.
— Ну ти що? — Вона обійняла дівчинку. — Я більше ніколи тебе не залишу. Мені просто треба підписати папери, а залишати тебе вдома саму не хочу.
Дівчинка верескнула від радості й побігла переодягатися.
Коли вони зайшли до кабінету директорки, та сплеснула руками:
— Лідо, тебе не впізнати!
Дівчинка усміхалася.
— Лідо, ти куртку зніми, бо жарко, і збігай своїх дівчаток провідай, а то нам із мамою поговорити треба.
Ліда кивнула, вже хотіла бігти, але на порозі зупинилася, подивилася на Ольгу:
— Ти ж мене не забудеш?
— Ні, звісно, ні.
І вона побігла. Директорка усміхалася.
— Щось сталося?
— Ні, чисті формальності. Ніхто не може заборонити матері забрати дитину, якщо вона не аморальна. Тож просто підпишіть, що Ліда житиме у вас, поки суд усе вирішить, щоб із нас відповідальність зняти. Такий закон…
