Дитячий палець, тонкий, з обгризеним нігтиком, зачепився за накрохмалений край халата й потягнув униз саме в ту мить, коли печатка вже зависла над виписним листом.
— Тьоть Оксано.
Шепіт долинув знизу, з рівня кишені.
— Тільки не кажіть татовій нареченій, що я її крапельки у квітку виливаю.
Печатка так і не опустилася. Рука Оксани завмерла за три сантиметри над папером і лишалася там, ніби фотографію поставили на паузу.
— Які крапельки, Олю?
— Вітамінні. Вона сердиться, якщо я їх не п’ю. А вони гіркі-гіркі. Я роблю вигляд, що ковтаю, а потім у квіточку.
Дівчинка озирнулася на двері палати.
— Ви ж не скажете?
Оксана повільно поклала печатку на стіл. Штемпельна подушка клацнула кришкою. Надто голосно для тихої ординаторської, що прилягала до палати.
— Не скажу. Лікарська таємниця. Знаєш, що це таке?
— Як секретик.
— Як секретик, тільки за законом.
Оля всміхнулася. Ямочка на щоці, між передніми зубами щілинка від молочного, що випав, — і побігла назад до палати. Капці із зайцями ляпали по лінолеуму. Ляп-ляп-ляп-скрип. На порозі біля дверей лінолеум завжди скрипів.
Оксана сиділа над випискою ще 40 секунд, потім встала й пішла до палати не своїм звичним кроком, швидким, лікарським, а повільно, як ходять музеєм.
Палата номер чотири була чотиримісною, але лежала в ній зараз одна Оля. На тумбочці плюшевий жираф із відірваним вухом, розмальовка, склянка з фломастерами: жовтий, рожевий, зелений. Зелений — найбільше списаний, коротший за інші. На спинці ліжка повітряна кулька у формі серця, уже здута до розміру кулака, поникла на стрічці.
А на підвіконні стояв горщик. Оксана підійшла до вікна. Хлорофітум. Звичайний лікарняний хлорофітум, яких у відділенні шість штук. Санітарка Тамара поливала їх щовівторка й щоп’ятниці. П’ять із них стояли зеленими фонтанчиками на підвіконнях інших палат.
Цей був чорний. Не сухий, жовто-солом’яний, як буває від забудькуватості, — чорний. Листя скрутилося в обвуглені трубочки. Земля в горщику спеклася темною кіркою, і по ній ішли тріщини, як по старому асфальту. Біля самого краю горщика блищали крихітні кристалики, ніби сіль висохла.
Оксана не торкнулася горщика. Вона стояла й дивилася на нього так довго, що Оля відірвалася від розмальовки.
— Він помер?
