Зовиця влаштувала пишне весілля на 300 гостей, демонстративно не запросивши мене. Повернувшись уночі, чоловік нахабно заявив:
— Ми оплатили банкет твоєю спадщиною.
Я відповіла:
— Гарно погуляли. А тепер слухай сюди.
За пів року до кінця батько покликав доньку до столу й міцно притиснув папери долонею.
— Дім тобі, і заощадження теж. Одна ти в мене спадкоємиця, ділити ні з ким. — Тату, ну навіщо зараз про це? — Бо потім буде ніколи. Він смикнув плечем, видаючи ніяковість. — Не думай, це не посаг. Посаг — це стрічечки, рюші й банкет. А я тобі трос кидаю, страхувальний. — Я що, з вишки падаю? — Ти, Ірино, гірше. Ти стоїш і всім поступаєшся чергою до рятувального круга.
Він відпив зі склянки й скривився.
— Що це за вода із соломою? — Відвар шипшини. Лікар велів. — Лікар твій скоро велить подорожник до паспорта прикладати, — відмахнувся він. — Як тут не хвилюватися, коли донька 20 років усім усе прощає. У нотаріуса батько здав на зберігання запечатаний конверт з її ім’ям. — А це коли читати? — Коли стане зовсім незрозуміло, як жити. — Тату, ти прямо як у кіно. — Я як на буровій. Там теж спершу думаєш, що тягнеш зайвий вантаж, а потім без нього не виживеш.
Конверт пролежав у нотаріуса 10 років. Забрати його бракувало не часу, а чогось іншого, чому Ірина так і не дібрала назви. У той останній батьків рік її ганяли по об’єктах в області, і виїхати означало зникнути на тиждень.
— Доглядальниці чим платити, якщо ти в глушині пропадаєш? — спитав тоді Максим.
— Поштовими голубами гроші слати. Поїдемо в банк, зроблю на тебе довіреність.
— І надовго?
— Та хоч на 10 років, строк тепер будь-який ставлять. Усе одно папірець лежатиме без діла.
Папірець не пропав. За пів року на цей самий рахунок лягли батькові гроші, і обоє про них забули, як забувають цвях, забитий за шафою. Про гроші чоловік заговорив сам, стоячи у дверях із рушником на плечі.
— Іришко, батькове — твоє. Я пальцем не торкнуся, і розмов про це не буде.
— Ти чого це раптом такий урочистий?
— А що, не можна? Раз у житті людина вирішила виступити красиво, а ти одразу з підозрами.
Свекруха в’їхала дев’ять років тому, продавши свою двокімнатну. Гроші пішли Олесі на навчання, на машину й на облаштування.
— На пів року, поки озирнуся, — оголосила Світлана Петрівна й вкотила в передпокій чотири величезні валізи й двометрову пальму в діжці.
— Світлано Петрівно, а у валізах у вас що?
— Життя, Ірочко, воно компактно не складається, а пальма — це щоб ви одразу розуміли масштаби мого затишку.
Пів року розтягнулися на дев’ять літ, і батьків дім на околиці в її розмовах непомітно став нашим. Поправляти було так само ніяково, як поправляти людину, яка вперто плутає твоє ім’я. Ірина платила податки, перекривала дах, міняла проводку й готувала те, що любить свекруха. М’ясо по-французьки й рибу під маринадом.
— А гроші твої хай лежать, — міркувала свекруха, підставляючи тарілку по добавку.
— Це наша сімейна заначка на чорний день.
— Чия заначка?
— Наша спільна. Ти ж нам рідна.
І тут же, без переходу:
— Дітей же, Ірочко, усе нема й нема. Зате дах над головою не тече.
Олесю вона тягнула за собою, замінюючи старшу сестру. Якось зовиця ридала в примірочній, вчепившись у вішака.
— Іро, у них батьки такі поважні. Я в цьому рожевому неподобстві виглядаю як торт на вітрині.
— Значить, знімаємо й беремо те строге сіре.
— Воно нудне, воно доросле.
— Нудне — це коли наречена б’ється в паніці, а сукня сяє стразами. Тоді всі дивляться на стрази, а не на тебе.
Олеся обійняла її й зізналася, що без неї давно б пропала. Ірина це запам’ятала. Олеся, як з’ясувалося пізніше, забула геть-чисто.
У липні Ірина різала овочі на кухні. З кімнати долинав співучий, задоволений голос свекрухи.
— Шатро беремо найбільше. І лебедів із криги замовте. Гостей — 300 людей. Там їм дату дали тільки на кінець серпня. Ну й нехай розпишуться тихенько вдвох. А гулятимемо зараз, поки шатро за нами тримають. Один раз дівка заміж іде. Погуляємо…
