— Додому сьогодні не йди. Додому сьогодні не йди.
Я спершу навіть не зрозумів, що ці слова звернені до мене. Був звичайний жовтневий вечір, один із тих, коли день ніби закінчується раніше, ніж устигнеш це помітити. Ще п’ять хвилин тому над дахами висіло каламутне сіре небо, а тепер вулиця вже тонула в синюватих сутінках. Під ногами чвакало мокре листя, від озера тягло холодом і сирістю. У рідкісних вікнах загорялися жовті квадрати світла.
Я йшов із роботи додому, піднявши комір куртки, і думав лише про те, що треба розтопити піч, розігріти вчорашню картоплю й нарешті розібрати верхню кімнату. Уже майже місяць, як померла бабуся, і дім після неї дістався мені. Дім був старий, міцний, збудований ще дідом, із товстими стінами, різьбленими лиштвами й величезним горищем.
Я виріс у ньому. Тут минуло моє дитинство. Тут померла моя мати. Тут до останнього жила бабуся. Тепер дім стояв майже порожній, і, правду кажучи, повертатися до нього вечорами було дивно, надто вже тихо. У дитинстві я мріяв, щоб мене нарешті залишили самого, щоб ніхто не питав, чи зробив уроки, чому пізно прийшов, навіщо поліз на дах сараю.
А тепер, коли отримав цю самотність цілком, разом із ключами й документами на дім, зрозумів: тиша теж уміє тиснути. Я майже минув перехрестя, коли хтось несподівано схопив мене за рукав. Я сіпнувся. Переді мною стояла маленька стара жінка в темній хустці. Я відразу її впізнав. Лідія Степанівна.
У селищі її називали по-різному: хто травницею, хто повитухою, хто знахаркою, а хто й гірше. Колись вона обмивала покійників, допомагала старим при хворобах, знала якісь давні замовляння, сушила трави під стріхою й приймала пологи в ті часи, коли до районної лікарні взимку можна було й не доїхати.
Діти її побоювалися. Дорослі вдавали, що сміються з неї. Але якщо в когось дитина починала ночами кричати або корова раптом переставала давати молоко, чомусь ішли саме до Лідії. Вона давно вже майже не виходила зі свого дому, і ось тепер стояла переді мною, важко дихаючи, і тримала мене за рукав сухими пальцями.
— Додому сьогодні не йди, Денисе.
Я насупився.
— Що?
— Не йди.
— Чому?
Вона озирнулася через плече, хоч вулиця була порожня.
— Там на тебе чекають.
У мене мимоволі пробіг холодок по спині, але за секунду я всміхнувся.
— Хто?
Лідія не відповіла, тільки сильніше стиснула мій рукав.
— Переночуй десь у товариша, у жінки якоїсь. У готелі хоч, на вокзалі сиди, тільки в дім не заходь.
— Лідіє Степанівно, ви що?
— Я сказала, що там сталося?
Стара жінка підвела на мене очі. Вони були каламутні від віку, вицвілі, але зараз дивилися напрочуд ясно.
— Світло нагорі горить.
Я відчув, як усмішка сповзла з обличчя.
— Яке світло?
— У кімнаті Ірини.
Іриною звали мою матір. Після її смерті бабуся майже не користувалася тією кімнатою, а останніми роками взагалі тримала замкненою. Ключ я знайшов лише тиждень тому.
— Звідки ви знаєте?
Лідія відпустила мій рукав.
— Бачила.
— Хто там?
Вона похитала головою.
— Додому не йди.
— Ви бачили людину?
Мовчання.
— Чоловік.
Лідія подивилася кудись у бік озера.
— Такий самий був тоді.
— Коли?
Вона здригнулася, ніби сказала зайве.
— Давно.
— Що давно?
— Нічого.
— Лідіє Степанівно?
Вона несподівано наблизилася до мене майже впритул.
— Якщо ввійдеш через ворота, побачить хтось. Іди через городи, якщо вже не можеш не лізти, тільки до дому близько не підходь.
І, не сказавши більше ні слова, стара жінка розвернулася й пішла геть. Я залишився посеред дороги. Кілька секунд просто дивився їй услід. Першою думкою було: «Зовсім баба з глузду з’їхала». Другою: «А чому вона знає, що світло горить саме в маминій кімнаті?»
До мого дому звідси було хвилин сім. Я міг зателефонувати дядькові Олегу. Після смерті бабусі він постійно твердив, щоб я не ночував сам, поки не приведу дім до ладу.
— Старе все там, проводка нікудишня, мало що. Подзвони, якщо щось знадобиться.
Він узагалі все моє життя був поруч. Після смерті матері фактично замінив мені сім’ю. Грошима допомагав. Із роботою влаштуватися допоміг. Коли я машину купував, половину суми дав. Коли бабуся злягла, лікарів привозив…
