У нашому містечку Олега Петровича Ковальчука знали всі. Підприємець, колись депутат, благодійник, на храм жертвував, ветеранам подарунки розвозив. Я вже дістав телефон і чомусь не зателефонував. Слова старої не виходили з голови: «Такий самий був тоді».
Я звернув із дороги й пішов городами. Сам потім не міг пояснити, навіщо. За бабусиним домом стояв старий сарай. Далі — зарості малини й похилений сусідський паркан. Я продерся між кущами й побачив дім збоку. Лідія не збрехала. На другому поверсі горіло світло в кімнаті матері.
Я зупинився. Двері я точно зачиняв. Ключі були в мене. Другий комплект колись був у бабусі. Після її смерті я знайшов його в кухонній шафці. Звідки тоді? За фіранкою майнула тінь. Я пригнувся. Серце відразу закалатало швидше. Хтось справді був усередині.
Я підкрався ближче й сховався за старою яблунею. Вікно верхньої кімнати виходило якраз у сад. Штори були розсунуті. Світло горіло тьмяне, настільне. Крізь скло я побачив чоловіка — кремезного, коротко стриженого, у темній куртці. Він стояв біля стіни й щось робив.
Спершу я не зрозумів, що саме, потім побачив. Він зняв кілька дощок дерев’яної обшивки. Поруч на підлозі лежала брезентова сумка з інструментами. Чоловік методично простукував стіну, зупинявся, прислухався, знову стукав, ніби щось шукав.
Мені стало по-справжньому страшно. Не тому, що в домі злодій. Злодій забрав би телевізор, ноутбук, бабусині сережки. Цей чоловік не дивився ні на меблі, ні на шафи. Йому була потрібна стіна. Я дістав телефон, збираючись викликати поліцію. І раптом чоловік повернувся до вікна.
Я інстинктивно відсахнувся за дерево. Здається, він мене не помітив. За кілька хвилин світло згасло. Я почув, як відчинилися задні двері. Чоловік вийшов із дому, озирнув двір і швидко попрямував до хвіртки. Під ліхтарем я на секунду побачив його обличчя — незнайоме, але машину, в яку він сів, я знав.
Темний позашляховик. Я бачив його біля дядькової фірми не раз. У мене похололо всередині. Я простояв у саду ще хвилин десять. Лише коли гул мотора остаточно стих, наважився зайти. Замок задніх дверей був зламаний акуратно, майже без слідів.
Нагорі все було перевернуто: материнську шафу відсунули, дошки підлоги підняли, старі шпалери місцями здерли, за комодом виламали дошку. Хтось шукав схованку й знав, у якій кімнаті шукати. Я сів на край ліжка. Запах тут майже не змінився за 25 років. Сухе дерево, пил, трохи лаванди. Бабуся завжди клала її в білизну.
Мені було два роки, коли загинув чоловік, якого я все життя вважав батьком. Рома Ковальчук, молодший брат Олега. Мені казали: він розбився на машині. Мокра дорога, ніч, занос, пожежа. Тіло сильно обгоріло. Таку історію я чув із дитинства.
Мати після його загибелі так і не оговталася. Вона прожила ще кілька років, багато хворіла, майже не усміхалася й померла, коли мені було сім. Якось незадовго до смерті вона покликала мене до ліжка. Я погано пам’ятав той вечір, тільки її худе обличчя, холодну долоню і слова:
— Якщо колись у домі стане страшно, не вір першому, хто прийде тебе рятувати.
У дитинстві я не зрозумів, потім вирішив, що то було марення хворої людини. Тепер згадав. Я встав і почав оглядати кімнату. Якщо чоловік нічого не знайшов, можливо, те, що він шукав, усе ще було тут.
За пів години мої пальці намацали під нижньою шухлядою комода якусь щілину. Я витягнув шухляду. Під нею лежала тонка дерев’яна планка. Я підчепив її ножем. Усередині виявилося вузьке заглиблення. Там лежав чавунний птах, маленький, важкий, чорний від часу. Одне крило було зламане, більше нічого.
Я покрутив птаха в руках. На нижньому боці, майже біля самого хвоста, був видавлений дивний знак. Дві короткі лінії навхрест і крапка посередині. Я чомусь згадав музей при старому ливарному заводі. У дитинстві нас водили туди класом. Там було багато художнього литва: фігурки, блюда, свічники, ґрати.
Мій батько працював на заводі найкращим карбувальником, як казали, і бракувало йому двох кінчиків пальців на правій руці. Я знав цю подробицю все життя. Два пальці потрапили під прес ще до мого народження.
Наступного дня я пішов до музею. Там працювала Марина Андріївна. Вона пам’ятала всю заводську історію, мало не з часів революції. Коли я поклав птаха на прилавок, старенька спершу всміхнулася, потім побачила знак і зблідла…
