— Звідки це в тебе?
— Мамина річ.
Вона швидко накрила птаха долонею.
— Забери.
— Чому?
— Денисе, не треба.
— Ви знаєте, хто його зробив?
— Не знаю.
Вона збрехала так невдало, що сумнівів не лишилося.
— Це знак батька.
Марина Андріївна подивилася на мене.
— Хто тобі сказав про знак?
— Ніхто.
Вона довго мовчала, а потім промовила:
— Не ходи з цим до Олега Петровича.
Я завмер.
— Чому?
— Просто не ходи.
Це була вже друга людина за добу, яка попереджала мене про власного дядька. Я вийшов із музею з відчуттям, що земля під ногами стала ненадійною. В архіві я замовив старі документи про батька. Думав знайти довідку про аварію, але знайшов кримінальну справу: убивство Романа Ковальчука.
Не аварія, убивство. У матеріалах значилося, що Роман Ковальчук був убитий біля старої ливарні біля озера. Обвинувачений — Максим Савчук, головний свідок — Олег Ковальчук, мій дядько. Суд визнав Максима винним, і йому дали величезний строк, а в окремому папері, долученому до справи, стояло: «Тіло Романа Ковальчука поховане на міському кладовищі».
Я сидів в архівній залі й не міг дихати. Усе життя мені брехали: мати, бабуся, дядько — усі. І найгірше було інше. У протоколі огляду останків згадувалося, що кисті загиблого збереглися. Жодних відсутніх пальців. Я перечитав рядок кілька разів. У Роми не було двох фаланг.
А в людини, яку поховали під його ім’ям, пальці були цілі. Я вийшов з архіву вже в темряві. Першим поривом було поїхати до дядька Олега, спитати прямо, що це, чому, кого ми поховали, чому мені 25 років розповідали про автомобільну аварію.
Телефон я тримав у руці всю дорогу, але не подзвонив. Щось усередині вже розуміло ясно, без слів. Із ним говорити не можна. Поки що не можна. Він розумніший за мене. Сильніший. У нього зв’язки, гроші, вага. Якщо він 25 років так вправно все ховав, то й мене розчавить, і не скривиться. Варто лише показати, що я підібрався до правди.
І тоді я згадав про тітку Світу. У Роми була молодша сестра Світлана. Вона давно жила на відлюдді в сусідньому селищі, майже ні з ким із рідні не спілкувалася. А Олега сторонилася особливо. Мене до неї в дитинстві майже не возили.
— Не при собі тітка, — казав дядько, крутячи пальцем біля скроні. — Псована, юродива, не ходи до неї, Денисе. Від неї самі клопоти.
Раніше я вірив. Тепер його слова звучали зовсім інакше. Він не хотів, щоб я до неї ходив, не хотів, щоб ми розмовляли. Що такого знала ця юродива тітка, чого боявся впевнений у собі всесильний Олег Ковальчук?
Я знайшов її дім уже надвечір. Маленький, охайний, із блакитними віконницями й фіранками в квіточку. На подвір’ї росла стара горобина. Червоні ягоди важко висіли на мокрих гілках. Я постукав, довго ніхто не відчиняв. Потім за дверима почулися обережні кроки, клацнув замок.
На порозі з’явилася худа сива жінка. Вона дивилася на мене кілька секунд. Потім раптом схопилася за одвірок. Обличчя зблідло.
— Рома…
Я розгубився.
— Ні, я Денис.
Вона ніби не почула.
— Рома. Господи.
— Тітко Світлано. Я Денис, його син.
Вона вдивилася уважніше й заплакала беззвучно. Тільки сльози покотилися зморшкуватими щоками.
— На нього схожий, — прошепотіла вона. — Як же схожий! Коли стоїш у дверях — просто він.
Вона впустила мене. На кухні пахло сушеними яблуками й м’ятою. Тітка Світа спробувала поставити чайник, але руки тремтіли так сильно, що кришка кілька разів дзенькнула об край.
— Не треба чаю.
— Треба, треба. Гість.
— Тітко Світлано.
Я поклав на стіл чавунного птаха. Вона завмерла. Її обличчя змінилося миттєво, ніби перед нею лежала не маленька фігурка, а граната.
— Звідки?
— Із маминого комода.
Тітка затулила рота долонею.
— Хто тобі сказав про птаха?
— Ніхто.
Вона повільно опустилася на стілець.
— Олег знає, що він у мене?
— Та не знаю. Сюди за тобою хтось їхав?
Я повернувся до вікна.
— Ні.
Вона різко встала й засмикнула фіранку.
— Ти зовсім без голови, з таким по вулицях ходиш?
— Що в ньому?
— Не в ньому річ.
— А в чому?…
