Вона мовчала.
— Тітко Світлано, — сказав я. — Я вже знаю про кримінальну справу. Знаю, що батько загинув не в аварії. Знаю, що за його вбивство посадили Максима Савчука. Знаю, що головним свідком був дядько Олег.
Її плечі опустилися.
— Значить, прийшло.
— Що прийшло?
— Час.
Я дістав архівну довідку, поклав поруч із птахом.
— І ще я знаю, що в могилі, найімовірніше, не Рома.
Тітка Світлана заплющила очі.
— Лідія сказала?
— Лідія тільки сказала не йти додому.
— І правильно сказала.
— Хто був у моєму домі, не знаю. Але здогадуюся.
Вона не відповіла.
— Тітко Світлано, будь ласка, я більше не можу. Мені все життя брехали. Мама брехала, бабуся брехала, ви мовчали. Я навіть не знаю, хто був моїм батьком і як він помер. Якщо ви знаєте, розкажіть усе.
Вона розплющила очі.
— Мати твоя не брехала тобі заради себе.
— Яка різниця?
— Велика.
— Для мене — жодної.
— Коли в тебе самого з’явиться дитина, зрозумієш.
— Не треба.
Я відчув злість. Усі все життя казали: «Потім зрозумієш, так буде краще, не твоя справа». А тепер виявляється, що людину вбили, іншого посадили. У могилі взагалі лежить невідомо хто. І знову мені пропонують розуміти інших.
Світлана здригнулася. Мені стало соромно.
— Пробачте.
Вона похитала головою.
— Нема за що тобі просити пробачення.
Потім довго дивилася на птаха.
— Рома сам його зробив, — нарешті промовила вона.
— Вам?
— Мені. Коли ти народився.
У мене стиснуло горло.
— Чому зі зламаним крилом?
— Зламалося потім. Тієї ночі.
— Якої ночі?
Світлана підвела погляд.
— Коли Олег прийшов до Ірини. Після смерті Роми. Після того, як усі думали, що Рома вже мертвий.
Я не ворухнувся. Не відразу зрозумів сенс. Вона раптом заплакала.
— Господи, скільки років я боялася цієї розмови.
Я подався вперед.
— Розкажіть.
І вона розповіла все, що таїла чверть століття. Мій батько Роман Ковальчук був молодший за Олега майже на десять років. Зовсім інша людина, тихий, добрий, золоті руки. На заводі працював карбувальником. Якщо брався за річ, міг годинами сидіти над одним листком, однією лінією, поки метал не починав здаватися живим.
— Упертий був, — казала Світлана. — Якщо вирішив, що правильно, хоч ріж його, не відступить.
Олег був іншим із дитинства, теж недурний, навіть дуже. Тільки все міряв вигодою: хто кому потрібен, кого можна використати, кого налякати, кого купити. У дев’яності, коли заводи стояли, зарплату видавали каструлями й чобітьми, а люди місяцями не бачили грошей, Олег швидко зрозумів: поки інші виживають, можна стати багатим.
Він зв’язався з приїжджим нотаріальним посередником. Вони вишукували самотніх старих, особливо тих, у кого були добрі будинки чи земля. Коли людина помирала, з’являлася довіреність, або договір дарування, або заповіт, іноді підписаний нібито за кілька днів до смерті. Іноді вже після.
Документи проводили через потрібних людей. Дім переходив до підставного власника, потім продавався. Усе виглядало майже законно. А якщо з’являлися родичі, їм показували папір, підпис, печатку й пропонували судитися. Більшість не судилася. У людей не було грошей, не було сил, не було зв’язків. В Олега були.
За кілька років через його руки пройшло стільки нерухомості, що він перетворився із заводського постачальника на одного з найбагатших людей району. Рома довго нічого не знав, поки одного разу не побачив документи.
— Випадково, — розповідала Світлана. — Олег привіз папери до матері. Тоді жодних комп’ютерів не було, все по папках. Рома шукав якусь довідку й натрапив. А серед прізвищ побачив діда, якого особисто знав. Старий помер за пів року до дати на довіреності.
Рома зрозумів. Він почав перевіряти тихо, без галасу. Пішов до родичів одного покійника, потім другого. На заводі зробив копії документів, записував адреси, суми, прізвища й одного разу прийшов до Олега.
— Або ти сам усе припиняєш, — сказав він братові, — або я йду в поліцію.
Олег розсміявся, запропонував гроші. Рома відмовився. Тоді Олег сказав:
— Ти хоч розумієш, на кого рота роззявив? На брата. От і пам’ятай про це.
— Саме тому я спершу прийшов до тебе.
За кілька днів усі дізналися, що Романа Ковальчука вбили…
