— Тільки от не вбили його тоді, — сказала Світлана.
Я завмер.
— Як?
Вона стиснула хустку.
— Він зник.
— Але було тіло.
— Було.
— Чиє?
— Не знаю.
Виявилося, після погроз Олега Рома почав боятися. Він прийшов до сестри пізно вночі, приніс папери, сказав, що на кілька днів сховається. Комусь із поліції він уже передав повідомлення й чекав зустрічі. Він розумів, що Олег стежить.
— Де він був?
— У старому будиночку за заводом. Там сторож один жив, його приятель.
— І ви знали?
— Знала мама. Ірина теж.
— А потім з’явилося тіло.
Світлана кивнула.
— Наступного дня біля ливарні знайшли сильно обгорілого чоловіка. Поруч речі Роми: годинник, куртка, обручка, документи. Обличчя впізнати було неможливо. Олег упізнав брата й майже відразу вказав на Максима Савчука.
— Чому саме Максим?
Тітка Світлана заплющила очі.
— Бо це було зручно.
— Хто він?
— Зачекай.
— Ні.
Серце раптом закалатало швидше. Я сам не розумів чому.
— Хто такий Максим?
Світлана подивилася на мене важким поглядом.
— Це буде боляче.
— Усе вже боляче.
Вона встала, підійшла до старого комода, висунула нижню шухляду, довго перебирала білизну, потім натиснула на дерев’яну стінку, щось клацнуло. За шухлядою була схованка.
Тітка дістала звідти чавунну скриньку, чорну, важку, неймовірно красиву. Кришку вкривали литі виноградні лози. Вона поставила скриньку переді мною.
— Ромина робота?
— Так.
Усередині лежав знімний лоток. Світлана вийняла його. Під ним виявилося подвійне дно. Там були папери, десятки, пожовклі, ламкі, але цілі. Підроблені довіреності, копії договорів, прізвища, адреси, фотографії й товстий зошит у цератовій обкладинці.
Я відкрив його. Почерк був дрібний, акуратний. «А. П., померла 12 січня. Довіреність датована 19 січня. Дім продано через сім тижнів. Покупець підставний. Олег отримав…» Сторінка за сторінкою — суми, імена, схеми. Мій батько збирав справжню справу проти власного брата.
— Мати принесла мені це перед смертю, — сказала Світлана. — Сказала зберігати до твого повноліття.
— Чому не віддали потім?
Вона заплакала.
— Злякалася.
Через кілька днів після смерті Ірини до неї приїхав Олег. Сів на той самий стілець, де зараз сидів я, і спитав:
— Ірина нічого не передавала?
Світлана збрехала, сказала, що Ірина перед смертю спалила всі папери. Олег не повірив одразу, обшукав дім, лякав, обіцяв, погрожував, але нічого не знайшов.
— Потім відчепився, а я все чекала. Думала, виросте Денис, сама йому віддам. Потім ти школу закінчив. Я приїхала одного разу подивитися на тебе здалеку, а біля тебе Олег. Потім інститут — знову він, робота — знову він допоміг. І мені здавалося: скажу — і погублю тебе.
Я мовчав, хотів засудити її, не міг. Я бачив перед собою маленьку стару жінку, яка 25 років жила сама й кожен звук машини за вікном, мабуть, сприймала як повернення Олега.
— А це що?
На самому дні лежав складений учетверо документ. Я розгорнув. Свідоцтво про народження. Моє ім’я. Денис. Дата. Мати. Ірина. Батько… Я перечитав, потім ще раз. Прізвище було не Ковальчук. Максим Савчук.
Мені здалося, що в кімнаті стало нічим дихати.
— Що це?
Тітка Світлана мовчала.
— Що це?
— Перше свідоцтво.
— У мене інше.
— Знаю. Там Роман Ковальчук. Він потім оформив батьківство.
Я не відчував пальців.
— Максим — хто?
Світлана пересунулася ближче.
— Твій рідний батько.
Я дивився на неї й не розумів. Слова були прості, кожне знайоме, але разом не вкладалися в голову.
— Ні.
— Так. Максим Савчук, який убив Рому. Він не вбивав Рому. Але саме тому Олег і вибрав його.
Я закрив обличчя руками.
— Мати в юності кохала Максима. Він приїхав на завод з іншого міста, працював формувальником, гарний, веселий, грав на гітарі. Вони збиралися одружитися. Коли Ірина завагітніла, Максим був щасливий, а Олег терпіти його не міг.
— Максим одного разу помітив пропажу металу зі складу й зчинив галас. Сліди вели до людей Олега. За кілька тижнів у шафці Максима знайшли вкрадені деталі. Його вигнали. У поліції справа розвалилася через брак доказів. Але репутації настав кінець. Містом пішов поголос: злодій.
— Ірині сказали, що Максим утік. Максимові — що Ірина від нього відмовилася. Листи до неї не доходили, її листи поверталися. А потім Максим справді поїхав. Ірина залишилася вагітною сама. І тоді поруч опинився Рома.
— Він усе знав. Знав, що дитина чужа, знав, що Ірина кохає іншого, але все одно одружився. Дав мені своє прізвище, записав сином.
— Він тебе обожнював, — сказала Світлана. — Носив на руках. Цього птаха зробив, коли тобі було пів року. Казав: «Дениско виросте — віддам йому. Хай знає, що батько руками вмів»…
