Я подивився на зламане крило.
— А Максим повернувся.
— Коли?
— Незадовго до тієї історії.
— Навіщо?
— Шукав Ірину. Він дізнався, що вона не покидала його, що все було брехнею. Але приїхав запізно. Ірина вже була дружиною Роми. Я називав Рому татом. Максим не став руйнувати сім’ю, тільки попросив іноді бачити мене здалеку. Рома погодився.
— Ба більше, вони поговорили й якимось неймовірним чином не стали ворогами. Рома сказав йому: «Ти його батько по крові. Я ніколи цього не заперечуватиму. Але поки малий, не ламай йому життя. Розберемося пізніше».
У мене защипало очі. Двоє людей, які мали всі причини ненавидіти одне одного, намагалися вчинити правильно, а їх обох знищив третій.
— Коли Рома почав збирати докази проти Олега, Максим допомагав йому. Саме тому Олег вирішив позбутися одразу обох. Спершу інсценував смерть Роми, підкинув чуже обгоріле тіло, потім улаштував так, щоб Максима звинуватили у вбивстві.
— Навіщо Рома дозволив усім думати, що загинув?
— Він не дозволив. Усе сталося за години. Поки він переховувався, Олег уже пред’явив тіло й оголосив, що брат мертвий.
— Але чому Рома не вийшов?
— Боявся. Після «смерті» Рома зрозумів, як далеко готовий зайти брат і що людина, чиє тіло видали за нього, теж, найімовірніше, загинула не випадково. Він намагався зв’язатися з областю, чекав зустрічі, переховувався і навіть продовжував працювати ночами в невеликій заводській майстерні через старого знайомого.
А потім Світлана відвернулася.
— За півтора місяця Олег знайшов його.
— Звідки ви знаєте?
— Ірина прийшла до мене наступного дня.
— Вона бачила?
— Ні. Але Рома мав зустрітися з нею, не прийшов. Більше живим його ніхто не бачив. А Максим на той час уже перебував під вартою, обвинувачений у вбивстві, яке сталося півтора місяця тому.
Тобто справжній Рома загинув тоді, коли його нібито вбивця вже сидів за ґратами. Але цього ніхто не довів. Ніхто не знав справжніх дат.
Я подивився на птаха, на знак, на документи й уперше відчув не лише страх — злість, холодну, тверезу.
— Де Максим зараз?
Світлана довго не відповідала.
— Вийшов. Тільки недавно.
— Він живий?
— Живий.
— Де?
Вона назвала селище, зовсім недалеко, година автобусом. Людина, яку я все життя вважав убивцею свого батька, жила за годину їзди від мене й була моїм справжнім батьком.
Я пішов від Світлани глибокої ночі, скриньку ніс під курткою, птаха тримав у кишені. Дорогою думав про одне: докази шахрайства є, але вбивство — як довести справжню дату смерті? Як довести, що Рома був живий після того дня, коли його офіційно оголосили загиблим?
І тут я згадав обличчя Марини Андріївни. Її страх, коли вона побачила клеймо. Наступного ранку я знову прийшов до музею, поклав птаха перед нею і поруч архівну довідку.
— Тепер не вийде сказати, що нічого не знаєте.
Старенька зняла окуляри.
— Ти до Світлани ходив?
Я здивувався.
— Звідки ви знаєте?
— По очах бачу.
— Мені потрібна правда.
Вона тяжко зітхнула.
— Цей знак був особистим клеймом Роми.
— Що означає «особистим»?
— Підпис майстра. У кожного доброго карбувальника були свої маленькі знаки. Офіційно завод цього не заохочував, але на авторських речах майстри ставили. Ромин — дві риски навхрест і крапка на птахах, свічниках, ґратах, скриньках.
— Можна встановити дату виготовлення речі?
Марина замислилася.
— Іноді.
— А інвентарні книги?
— Якщо річ здавали до фонду чи музею…
Серце в мене закалатало.
— Є робота Роми?
— Є.
— З датами?
— Є.
Я дістав довідку.
— Подивіться на дату.
Вона подивилася.
— Це офіційний день убивства.
Марина кивнула.
— Мені потрібна хоч одна річ, яку батько зробив після цієї дати.
Вона завмерла, потім різко підвелася.
— Зачекай тут.
Її не було хвилин двадцять. Я чув, як у підсобці рухаються ящики, відчиняються шафи, шарудять сторінки. Нарешті Марина повернулася. У руках тримала товсту книгу й чавунну камінну решітку, тонку, ажурну, з виноградним листям.
— Дивися.
У нижньому куті стояв знак: хрест, крапка. Той самий. Марина відкрила книгу, провела пальцем по рядку…
