— Ковальчук. Камінна решітка. Авторська робота. Дата.
Я звірив з архівною. Спершу не повірив, перерахував дні. Потім ще раз. 52 дні. Решітку прийняли до заводського фонду через 52 дні після офіційної смерті Роми.
— Може, він зробив її раніше?
— Міг почати раніше, — сказала Марина. — Але ось підпис приймальника, а поруч позначка: «Подано автором після остаточного карбування».
— Тобто він сам приніс?
— Так.
— Через 52 дні після власної смерті?
Марина заплющила очі.
— Так.
Я нервово, майже божевільно розсміявся. Потім сів. Мертві не ллють чавун, не карбують листя, не ставлять клеймо, не приносять роботу приймальникові. Якщо Рома був живий через 52 дні після дати, вказаної у вироку, Максим фізично не міг убити його того дня. А якщо Рому вбили пізніше, коли Максим уже перебував під вартою, у нього було ідеальне алібі — тюрма.
Я подивився на стареньку.
— Ви знали?
Вона заплакала.
— Здогадувалася.
— Чому мовчали?
— Бо Олег прийшов. Після суду він особисто передавав Ромині речі музею. Гарно говорив, плакав, розповідав, яким талановитим був брат, а потім побачив цю решітку й дату. На кілька секунд змінився на обличчі. Він зрозумів одразу.
— Чому не знищив?
— Не міг. Річ уже була внесена до фонду. Книга прошита, сторінки пронумеровані. Надто багато людей бачили. Зате Олег поговорив зі мною без прямих погроз. Просто нагадав, що в мене син, що синові потрібна робота, що онучці скоро вступати.
— Я злякалася, Денисе. 25 років. 25 років. — Вона притисла книгу до грудей. — Але тепер годі.
Я знайшов адвоката в обласному центрі. Борис Миколайович виявився років сорока, худий, неусміхнений, із звичкою під час розмови крутити в пальцях ручку. Я розповів йому все. Він спершу дивився насторожено, потім перестав робити нотатки й почав ставити дуже конкретні запитання.
— Хто бачив тіло? Хто проводив упізнання? Де зберігається кримінальна справа? Чи є медичний висновок? Чи можна отримати оригінал музейної книги? Чи погодиться Марина дати свідчення? Чи жива жінка, яка готувала тіло до поховання, Лідія? Що вона пам’ятає?
— Пальці.
— Які пальці?
Я розповів. Адвокат уперше за весь час різко підвів голову.
— У загиблого, якого вона обмивала, були всі пальці?
— Так.
— А в Романа Ковальчука бракувало двох фаланг?
— Так, документально це можна підтвердити, мабуть. Виробнича травма.
Він почав швидко писати.
— Це вже серйозно.
Я виклав зошит Роми, підроблені довіреності, свідоцтво про народження, птаха, фотографії, решітку. Він переглядав документи майже дві години.
— Денисе, якщо все справжнє, у нас є підстава для перегляду справи Максима Савчука.
— Він уже вийшов.
— Це не має значення. Людина має право на реабілітацію.
— А Олег?
— Не кваптеся.
— Він убив Рому.
— Можливо.
— Не «можливо». Убив.
— Для вас — так. Для суду поки що ні.
Ці слова мене розлютили.
— Що ще потрібно?
Він поклав долоню на папір.
— Тіло.
— Яке?
— Те, що 25 років лежить у могилі Романа Ковальчука.
Я мовчав.
— Потрібна ексгумація.
Одне слово прозвучало моторошно.
— Навіщо?
— Довести, що це не ваш батько. Пальців недостатньо. Добрий аргумент, але не абсолютний. Експерт скаже: «Помилка в описі. Ушкодження могло бути іншим. Свідок літній. Пам’ять ненадійна».
— ДНК?
— Саме так.
— Порівняють зі мною?
Борис Миколайович подивився на свідоцтво про народження.
— З вами буде складніше.
— Чому?
Я сам згадав. По крові Рома не був моїм батьком.
— Точно. Потрібен близький кровний родич Романа.
— Світлана. Сестра підходить. І Олег.
— Олега поки краще не тривожити.
Так почалося розслідування. Я тоді ще не розумів, скількох людей доведеться розбудити разом із минулим. Старого заводського фельдшера, який знайшов картку Роми із записом про виробничу травму; колишнього майстра дільниці, який підтвердив клеймо; приймальника, чий підпис стояв у книзі під камінною решіткою.
Йому було 82. Він жив у доньки, майже нічого не пам’ятав про людей, але, коли побачив решітку, раптом сказав:
— Ромчина. Листочки в нього завжди ніби вітром загинало.
— Ви пам’ятаєте, коли він її приніс?
Старий заплющив очі.
— Після власної смерті.
Ми перезирнулися. Він усміхнувся…
