— Думаєте, я зовсім з глузду вижив? Не вижив. Усі тоді знали, що Ковальчук загинув. А потім він уночі прийшов до мене в майстерню. Худий, неголений, сказав: «Федоровичу, запиши решітку сьогоднішнім числом, тільки нікому поки не кажи, що бачив мене».
— Чому ви мовчали?
— Через три дні до мене Олег прийшов і сказав, що Ромка не при собі був, що переховується від слідства, що, якщо полізу, сам співучасником стану.
Ще одна людина, ще 25 років страху. Лідія погодилася говорити одразу. Я приїхав до неї. Вона сиділа біля печі, перебирала сушений звіробій.
— Ну що, докопався?
— Майже.
— Не майже.
— Чому?
— Бо він живий.
У мене серце зупинилося.
— Хто?
— Страх твій.
— Я не боюся.
Стара подивилася на мене з жалем.
— Брешеш.
Я сів навпроти.
— Дядько знає, що я шукаю.
— Тепер знає.
— Звідки?
Вона знизала плечима.
— У таких людей вуха довші за вулицю.
— Ви можете офіційно дати свідчення?
— Можу.
— Про тіло, про пальці?
— Так. — Вона кивнула. — Я ті руки ніколи не забуду.
— Чому? Лідія відклала трави.
— Бо Ірина стояла поруч.
У ніч перед похороном мати прийшла до Лідії, просила показати їй тіло. Її не пустили. Тоді вона спитала:
— Руки бачила?
Лідія сказала:
— Бачила пальці? Усе на місці.
Мати зблідла й прошепотіла:
— Значить, не Рома.
— Чому ви не сказали поліції?
Стара всміхнулася. Сказала, що вранці пішла. І приїхав чоловік від Олега, сказав:
— Бабо, тобі здалося, тіло обгоріло, не вигадуй.
— І ви замовкли?
— Не одразу.
Вона показала на ліву руку. Лише тепер я помітив, що мізинець у неї криво зігнутий.
— Уночі двоє мужиків прийшли, палець зламали, пояснили.
Я відвернувся.
— Пробачте.
— За що?
— Не знаю.
— От і не проси.
Після цього я перестав дивуватися мовчанню людей. Ми любимо думати, що на місці свідків обов’язково сказали б правду. Пішли б у поліцію, до суду, в газету, не відступили б. Але одна річ — міркувати через 25 років. Інша — коли вночі до тебе приходять двоє, коли в тебе діти, робота, дім, коли поліція п’є чай із людиною, яку ти збираєшся звинуватити.
Перші два тижні Олег мовчав. Це лякало найбільше. Я продовжував ходити на роботу, робив вигляд, що живу як завжди. Вранці вітався із сусідами, купував хліб, увечері повертався додому. Але щоразу, підходячи до хвіртки, дивився на верхнє вікно. Світло там більше не горіло.
Я поміняв замки, поставив камери, скриньку вдома не тримав. Адвокат зняв копії з усіх документів і розклав по різних місцях.
— Якщо щось станеться зі мною? — спитав я якось.
— Копії підуть до слідства.
Я подивився на нього.
— Ви серйозно?
— Після того, що ви розповіли про вашого дядька, я волію бути серйозним.
І тоді я вирішив їхати до Максима, до свого батька. Усю дорогу в автобусі мене трусило не від холоду. Я уявляв десятки варіантів. Він мене прожене, не повірить, почне звинувачувати. Скаже, що не хоче бачити сина, який виріс поруч із людиною, що знищила його життя.
А може, виявиться зовсім не таким, яким його змальовувала тітка Світлана? Може, грубим, злим, зламаним. 25 років тюрми безслідно не минають.
Селище було маленьке. Дім Максима стояв на самому краю. Хвіртка перекосилася. Паркан тримався на чесному слові. На ґанку лежали складені дрова. Я постукав — ніхто не відчинив. Постукав знову.
Усередині почувся кашель, потім повільні кроки. Двері прочинилися. На порозі стояв старий. Я очікував побачити злочинця. Безглуздо, але все дитинство ім’я Максима існувало для мене саме так. Убивця батька.
Тепер переді мною стояв худий сивий чоловік у старому светрі. Глибокі зморшки, згорблені плечі, одне вухо ніби прим’яте, руки в грубих венах. Він подивився запитально.
— Вам кого?
— Максима Савчука.
Але я відкрив рота й нічого не зміг сказати. Він придивився. Його обличчя змінилося. Спершу подив, потім страх, потім щось зовсім інше.
— Ірина…
— Я не Ірина.
— Очі…
Він ухопився за одвірок.
— Ти хто?
— Денис.
Старий перестав дихати…
